Передмова

Автор - Арон Ґурєвіч. Джерело: Гуревич А. Я. «Эдда» и сага. М.: Наука, 1979. Переклад – Ілько Біленко-Шумахер.

В працях з історії культури зустрічаються два взаємовиключних підходи. Для одного є характерним прагнення максимально наблизити культуру минулого до сучасності; при цьому виходять з передумови, що люди завжди, на усіх етапах своєї історії, були загалом однаковими, сприймали й світ, й самих себе приблизно так само, як ми тепер, й тому ніщо не заважає нам зрозуміти штиб думок та поведінку людей далеких ер.

Людина – історична істота, кажуть прихильники другого підходу. Світосприйняття та самосвідомість людей є мінливими, кожна культурна традиція у вищій мірі є своєрідною, й про неї можна міркувати лише за умови, що ми намагатимемося виявити її специфіку та будемо остерігатися від перенесення до іншої культури системи поглядів, які притаманні культурі, яка є ближчою до нас. Зрозумілість вчинків людей, які належать далекій культурі, може бути оманливою, адже в дійсності ними нерідко керували зовсім інші мотиви, аніж ті, які керують нами.

Неважко побачити, що перший підхід до вивчення культури не породжує тих складнощів, які невід’ємно є притаманними другому: судити за аналогією набагато простіше, аніж шукати відмінності, які приховано навіть там, де, на перший погляд, подібність на горі. Але небезпека цього методу полягає в тому, що ми можемо нав’язати людям іншої ери власні думки та емоції, нашу картину світу. Такий метод є антиісторичним. За протилежного підходу дослідник має вирішувати загадки, що постійно перед ним постають: що значили ті чи інші вчинки або висловлювання людей минулого, якщо намагатися їх оцінити не з сьогоднішньої точки зору, а в контексті їх власної культури? Природно, що застосування цього методу, який походить з презумпції інакшості, своєрідності, неповторності досліджуваної культури, до конкретного матеріалу вимагає величезних зусиль, але, на моє переконання, лише такий метод відповідає вимогам сучасної історичної науки.

Згадані протиборчі настанови стали предметом дискусії й у скандинавістиці. Насправді, в науковій літературі саґи нерідко тлумачать як своєрідні романи, автори яких нічим, по суті, не відрізняються від сучасних романістів. Серет інтерпретаторів героїчної поезії поширено розуміння давньогерманських та давньоскандинавських героїв як особистостей, які абсолютно вільно приймають свої героїчні рішення, вони являють собою приклади поведінки та втілюють ідеали честі, вірності та боргу. Тлумачі пісень про богів іноді бачать в асах та ванах, двох сім’ях скандинавських язичницьких богів, «тих самих людей», а в світові «Старшої Едди» - «реальний людський світ», в якому нема нічого потойбічного, адже еддичний міф нібито є позбавленим релігійного змісту. Висміювання богів у цих піснях зводять до «прояву радощів та веселощів».

Чи так це насправді? Чи витримують подібні оцінки перевірку текстами?

В користуванні скандинавістів перебуває широкий звід пам’яток давньоісландської писемності. Серед них виокремлюються «Едда» та саґи – твори, які уявляють собою найбільший вклад ісландців до світової культури. Разом з тим еддичні пісні про богів та героїв та саґи, прозаїчні оповіді про самих ісландців, найповніше виражають неповторні особливості ісландської культури середніх віків. Виявити, за можливості, деякі з цих особливостей – от якою є мета пропонованої читачеві книги.

Специфіка жанрів диктує дослідникові метод роздільного вивчення саґ та пісень «Едди». Але ці твори входили до складу ширшого та суперечливішого цілого – духовного універсуму народів Північної Європи. Для того, аби з’ясувати природу цього цілого, того світосприйняття, яке було в його початках, необхідно викрити зв’язок між окремими групами пам’яток. Лише у цьому випадкові ми можемо сподіватися на те, що в якійсь мірі усвідомимо внутрішній світ людей, які створили грандіозний міф, поетичний епос та прекрасну прозу. Лише за цієї умови нам вдасться хоча б частково осягнути їх систему цінностей.

Поезія та проза Ісландії, острова на далекій периферії Європи, за всієї їх специфічності не були повністю відірвані від великого світу європейської культури. Окрім того, ісландську культуру навряд чи можна правильно зрозуміти за ізольованого вивчення. Питання полягає в тому, чи маємо ми справу лише зі «запозиченнями» та «впливами», про які так багато пишуть зараз скандинавісти на Заході, чи ж з глибшим явищем: чи не віднаходяться в літературі Ісландії в своєрідному зламі істотні ознаки середньовічної культури загалом?

Моє завдання в немалій мірі полегшує наявність в совєтській скандинавістиці низки серйозних робіт, в яких вивчаються саґи, «Едда» та інші твори давньоісландського письменства. Перш за все це книги М.І. Стєблін-Камєнского та Є.М. Мєлєтінского. Читачеві тепер є доступними в російськомовному перекладові багато пам’яток давньопівнічної літератури. Тому я міг зосередити свою увагу на менш зрозумілих або мало вивчених аспектах дослідження саґ та «Едди».

Написати книгу про «Едду» та саґу мене спонукала ще одна обставина. До «культурного фонду» сучасної освіченої людини входять такі твори високого письменства, як «Іліада» або діалоги Платона, такі пам’ятки літератури західноєвропейського середньовіччя, як «Пісня про Ролянда» або «Божественна комедія»; сьогоднішньому широкому читачеві відомо, що Есхіл – трагік, Горацій – поет, а Пліній або Абеляр писали прозою. Поза тим, не знати «Едди», не вміти відрізнити «Старшу Едду» від «Молодшої», не прочитати «Саґу про Ньяла», сплутати саґу з піснею, як бачимо, не вважається ганебним. Пам’ятки давньоскандинавської літератури до згаданого «культурного фонду» входять ой як не часто. Чим це викликано?

Думаю, що перш за все тим, що до нещодавнього часу через відсутність перекладів читач був позбавлений можливості познайомитися з кращими творіннями ісландців та оцінити ні з чим не порівнюваний культурний подвиг цього невеличкого народу на північній околиці Європи. Але існують й інші причини. На відміну від літератури античного світу пам’ятки давньопівнічної літератури потрапили в коло зацікавлення європейців порівняно пізно, лише наприкінці XVIII та на початкові ХІХ ст., й навіть в Німеччині ці твори доволі тривалий час зустрічали нерозуміння. Фрідріх ІІ Прусський заявив, що «Пісня про нібелунґів» «ламаного шеляга не варта», й сам Ґьоте ставився до еддичних міфів з упередженням. Класицизмові, який бачив коріння європейської культури в греко-римській давнині, нелегко було сприйняти Тора та Зіґфріда. Романтики багато в чому розхитали цю однобоку традицію, але плоди її ми пожинаємо й по сьогодні.

Було б, одначе, не всією правдою, якби ми обмежилися лише констатацією такої невдалої для «Едди» та саґи історико-літературної ситуації. Справа в самому характері пам’яток північної літератури. Її персонажі здійснюють вчинки та обмінюються репліками, але ці діяння та промови не завжди є нам зрозумілими: мотиви, які керували людьми, та сенс слів, які вони вимовляють, подекуди є прихованими від нас. Ця культура є архаїчною за своєю побудовою та внутрішнім змістом, за своїми цінностями. Поезія та міфологія «Старшої Едди», пісні скальдів та навіть саґи потребують розшифрування. Для того, аби їх зрозуміти та оцінити, потрібен широкий коментар. Ми повертаємося до питання, з якого почали розмову, - до питання про необхідність проникнення у внутрішній світ людей, які створили ці художні твори. Власне, те, що пропонується далі читачеві, - це свого роду коментар до деяких творів.

Книга виросла з лекцій, які я читав на філологічному факультеті МҐУ починаючи від 1975 р., і присвячую я її моїм слухачам.