Старша Едда

Автор - Арон Ґурєвіч, перекладач - Ілько Біленко-Шумахер.

Вступна стаття до видання «Старшої Едди», 1975 рік.

Пісні про богів та героїв, умовно об'єднані під назвою «Старша Едда»^[1], збереглися в рукописові, який датується другою половиною ХІІІ століття. Невідомо, чи був цей рукопис першим, чи в нього були якісь попередники. Передісторія рукопису також невідома, як й передісторія рукопису «Беовульфа». Існують, крім того, деякі інші записи пісень, які також зараховують до еддичних. Невідомою є й історія самих пісень, і стосовно цього висувалися різноманітні точки зору та теорії, які суперечили одна одній. Діапазон в датуванні пісень нерідко досягає декількох століть. Не усі пісні виникли в Ісландії: серед них наявні пісні, які за висхідну точку мають південногерманські прототипи; в «Едді» зустрічаються мотиви та персонажі, знайомі за англосаксонським епосом; немало було, вірогідно, принесено з інших скандинавських країн. Не зупиняючись на незліченних суперечностях з приводу походження «Старшої Едди», відзначимо лише, що в найзагальнішому вигляді розвиток в науці йшов від романтичних уявлень про надзвичайну давність та архаїчність пісень, які висловлюють «дух народу», до трактування їх як книжкових творів середньовічних вчених-«антикварів», які наслідували старовинну поезію та стилізували під міф свої релігійно-філософські світогляди.

Зрозумілим є єдине: пісні про богів та героїв були популярними в Ісландії ХІІІ століття. Можна припустити, що, принаймні, частина їхня виникла набагато раніше, іще в дописемний період. На відміну від пісень ісландських поетів-скальдів, майже для кожної з яких ми знаємо автора, еддичні пісні є анонімними. Міфи про богів, оповіді про Гельґі, Сіґурда, Брюнгільд, Атлі, Ґудрун були загальнонародним надбанням й людина, яка переказувала або записувала пісню, навіть заново створюючи її, не вважала себе її автором. Перед нами – епос, але епос доволі своєрідний. Ця своєрідність не може не кидатися в очі під час прочитання «Старшої Едди» після «Беовульфа». Замість розлогої, неспішної епопеї тут перед нами – динамічна та стиснута пісня, яка в небагатьох словах або строфах викладає долі героїв або богів, їх промови або вчинки. Спеціалісти пояснюють цю незвичну для епічного стилю спресованість еддичних пісень специфікою ісландської мови^[2]. Але не можна не відзначити й ще однієї обставини. Широке епічне полотно, подібне до «Беовульфа» або «Пісні про Нібелунґів», вміщує у себе декілька сюжетів, велику кількість сцен, які поєднуються спільними героями та часовою послідовністю, тоді як пісні «Старшої Едди» зазвичай (хоча й не завжди) зосереджують увагу на одному епізоді. Щоправда, значна їх «уривчастість» не заважає наявності в тексті пісень різноманітних асоціацій зі сюжетами, які розробляються в інших піснях, внаслідок чого ізольоване прочитання окремо взятої пісні ускладнює її розуміння, - очевидно, що розуміння сучасним читачем, адже середньовічні ісландці, можна не сумніватися, знали й інше. Про це свідчать не лише розкидані піснями натяки на події, які в них не описуються, але й кеннінґи. Якщо для розуміння кеннінґа на кшталт «земля намист» (жінка) або «змій крові» (меч) достатньо було лише звички, то такі кеннінґи, як, наприклад, «охоронець Мідґарду», «син Іґґа», «син Одіна», «нащадок Глодюн», «чоловік Сів», «батько Маґні» або «господар цапів», «вбивця змія», «візник», передбачали в читачів або слухачів знання міфів, з яких лише й можна було дізнатися, що в усіх випадках мався на увазі бог Тор.

Пісні про богів та героїв у Ісландії не «розбухали» у широкі епопеї, як це відбувалося в багатьох інших випадках^[3]. Звичайно, сама по собі довжина поеми мало про що говорить, але контраст тим не менш вражаючий. Сказане вище не означає, що еддична пісня в усіх випадках обмежувалася розробкою одного епізоду. В «Пророкуванні вьольви» збереглася міфологічна історія світу від його створення й до пророкованої чаклункою загибелі внаслідок зла, що в нього втрапило, й навіть до відродження та оновлення світу. Низка цих сюжетів зачіпається й у «Мові Вафтрудніра» й у «Мові Ґрімніра». Епічне охоплення характеризує й «Пророкування Ґріпіра», де ніби резюмується увесь цикл пісень про Сіґурда. Але найширші картини міфології або героїчного життя в «Старшій Едді» завжди подаються доволі лаконічно й навіть, якщо завгодно, «конспективно». Ця «конспективність» особливо помітна в так званих «тулах» - переліках міфологічних (а іноді й історичних) імен^[4]. Сьогоднішнього читача велика кількість власних імен, які до того ж подаються без подальших пояснень, заводить в тупик, - вони ні про що йому не кажуть. Але для скандинава того часу справа виглядала зовсім не так! З кожним іменем в його пам’яті пов’язувався окремий епізод міфу або героїчної епопеї, й це ім’я слугувало йому в якості знаку, який зазвичай неважко було розшифрувати. Для розуміння того чи іншого імені спеціаліст змушений звертатися до довідників, пам’ять же середньовічного ісландця, об’ємніша та активніша, аніж наша, в силу того, що доводилося покладатися лише на неї, без ускладнень видавала йому потрібну інформацію, й при зустрічі з цим іменем в його свідомості розгорталась уся оповідь, що його стосувалася. Інакше кажучи, в стиснутій та порівняно небагатослівній еддичній пісні «закодовано» куди більше змісту, ніж це може видатися непосвяченому.

Відзначені обставини – те, що деякі риси пісень «Старшої Едди» на сучасний смак видаються дивними й позбавленими естетичної цінності (адже яку художню насолоду можна отримати від читання невідомо чиїх імен!), рівно й те, що пісні ці не розгортаються в широку епопею, за прикладом творів англосаксонського та німецького епосу, - свідчать про їх архаїчність. В піснях широко застосовуються фольклорні формули, кліше та інші стилістичні засоби, характерні для усного складання поезій. Типологічне співставлення «Старшої Едди» з іншими пам’ятками епосу також змушує віднести її ґенезу до вельми віддалених часів, у багатьох випадках до більш ранніх, аніж початок заселення Ісландії скандинавами наприкінці ІХ – на початкові Х століть. Хоча збережений рукопис «Едди» - молодший сучасник «Пісні про Нібелунґів», еддична поезія відображує більш ранню стадію культурного та суспільного розвитку. Пояснюється це тим, що в Ісландії й у ХІІІ столітті не було викорінено докласові відносини й, не зважаючи на прийняття християнства 1000 року, ісландці засвоїли його порівняно поверхово й зберегли живий зв’язок з ідеологією язичницького періоду. В «Старшій Едді» можна знайти сліди християнського впливу, але загалом її дух та зміст є доволі від нього далекими. Це швидше дух войовничих вікінґів й, вірогідно, на епосі вікінґів, періоді широкої військової та переселенської експансії скандинавів (ІХ-ХІ століття), ґрунтується велика частина еддичного поетичного спадку. Герої пісень «Едди» не піклуються про порятунок душі, посмертна нагорода – це тривала пам’ять, яка лишається по героєві серед людей, і перебування загиблих у бою витязів^[5] у палатах Одіна, де вони бенкетують та займаються військовими розвагами.

Звертає на себе увагу різностильовість пісень, трагічних та комічних, елегійних монологів та драматичних діалогів, повчання змінюються загадками, пророкування – оповідями про початок світу. Напружена риторика та відверта дидактичність багатьох пісень контрастує зі спокійною об’єктивністю оповідальної прози ісландських саг. Цей контраст помітно й у самій «Едді», де поезії нерідко чергуються з прозаїчними уривками. Можливо, це були додані пізніше коментарі, але не виключено, що поєднання поетичного тексту з прозою утворило органічне ціле ще й на архаїчній стадії існування епосу, надаючи йому додаткової напруженості.

Еддичні пісні не створюють зв’язаної єдності й зрозуміло, що до нас дійшла лише їхня частина. Окремі пісні видаються версіями одного твору; так, в піснях про Гельґі, про Атлі, Сіґурда та Ґудрун той самий сюжет трактується по-різному. «Мову Атлі» іноді витлумачують як пізнішу розширену переробку давнішої «Пісні про Атлі».

Загалом же усі еддичні пісні поділяються на пісні про богів та пісні про героїв. Пісні про богів містять величезний матеріал з міфології, це наше найважливіше джерело для пізнання скандинавського язичництва (щоправда, в доволі пізній, скажімо, «посмертній» його версії).

Образ світу, вироблений думкою народів Північної Європи, багато в чому залежав від образу їх життя. Скотарі, мисливці, рибалки та мореплавці, в меншій мірі землероби, вони жили в оточенні суворої та слабко опанованої ними природи, яку їх багата фантазія легко населяла ворожими силами. Центр їх життя – відособлений сільський двір. Відповідно й увесь світогляд моделювався ними у вигляді системи угідь. Подібно до того, як довкола їх садиб простягалися необроблені пустки або скелі, так й увесь світ усвідомлювався ними таким, що складається з різко протиставлених одне одному сфер: «середня садиба» (Мідґард), тобто світ людський, оточена світом чудовиськ, велетнів, які постійно загрожують світу культури; цей дикий світ хаосу йменували Утґардом (дослівно: «те, що розташоване за огорожею, поза межами садиби»)^[6]. Над Мідґардом височіє Асґард – твердиня богів – асів. Асґард поєднується з Мідґардом мостом, утвореним веселкою. В морі плаває світовий змій, тіло його оперізує увесь Мідґард. В міфологічній топографії народів Півночі важливе місце обіймає ясен Іґґдрасілль, який пов’язує усі ці світи, в тому числі й нижній – царство мертвих Гель.

Змальовані в піснях про богів драматичні ситуації зазвичай виникають як результат зіткнень або взаємодій, в які вступають різні світи, протиставлені одне іншому то за вертикаллю, то за горизонталлю. Одін відвідує царство мертвих – для того, аби змусити вьольву відкрити таємниці майбутнього, й країну велетнів, де випитує Вафтрудніра. В світ велетнів вирушають й інші боги (для здобуття нареченої або молоту Тора). Але пісні не згадують візитів асів або велетнів до Мідґарду. Протиставлення світу культури світові некультури є загальним й для еддичних пісень, й для «Беовульфа»; як ми знаємо, в англосаксонському епосі земля людей теж йменується «середнім світом». За усіх відмінностей між пам’ятками та сюжетами й тут, й там ми зіштовхуємося з темою боротьби проти носіїв світового зла – велетнів та чудовиськ.

Як Асґард являє собою ідеалізоване помешкання людей, так й боги скандинавів багато у чому подібні до людей, володіють їх якостями, включно з пороками. Боги відрізняються від людей вправністю, знаннями, особливо володінням магією, але вони – не всевидющі за своєю природою й здобувають знання у давніших родів велетнів та карликів. Велетні – головні вороги богів. Й із ними боги ведуть невпинну війну. Голова та вождь богів Одін та інші аси намагаються перехитрувати велетнів, тоді як Тор бореться з ними за допомоги свого молота Мьйолльніра. Боротьба проти велетнів – необхідна умова існування світобудови; якби боги не вели її – велетні давно знищили б їх самих, і рід людський. У цьому конфлікті боги та люди виявляються союзниками. Тора часто називали «захисником людей». Одін допомагає мужнім воїнам та забирає до себе загиблих героїв. Він здобув мед поезії, принісши самого себе у жертву, здобув руни – священні таємні знаки, за допомоги яких можна творити різноманітне чаклунство. В Одінові видно риси «культурного героя» - міфічного пращура, який наділив людей необхідними навиками та знаннями.

Антропоморфність асів зближує їх з богами античності, однак, на відміну від останніх, аси не є безсмертними. В майбутній космічній катастрофі вони разом з усім світом загинуть у боротьбі зі світовим вовком. Це надає їх боротьбі проти чудовиськ трагічного змісту. Подібно до того, як герой епосу знає свою долю й сміливо іде назустріч неминучому, так й боги: у «Пророкуванні вьольви» чарівниця повідала Одінові про рокову сутичку, що наближається. Космічна катастрофа стане результатом морального занепаду, адже аси колись порушили дані ними обітниці, й це веде до розв’язування в світі сил зла, з якими вже неможливо впоратися. Вьольва малює вражаючу картину розірвання усіх священних зв’язків: див. строфу 45 її пророкувань, де передрікається найстрашніше, що може трапитися з людиною, з погляду членів суспільства, в якому ще сильними є родові традиції, - спалахнуть міжусобиці поміж рідними, «брати почнуть битися одне з одним…».

Еллінські боги мали серед людей своїх улюбленців та підопічних, яким усіляко допомагали. Головне ж у скандинавів – не покровительство божества окремому племені або індивідові, а усвідомлення спільності доль богів та людей в їх конфлікті з силами, які несуть занепад та остаточну загибель усьому живому. Тому замість світлої та радісної картини еллінської міфології еддичні пісні про богів малюють сповнену трагізму ситуацію всезагального світового руху назустріч невмолимій долі.

Герой перед обличчям Долі – центральна тема героїчних пісень. Зазвичай герой знає про свою долю: або він має здатність зазирати в майбутнє, або йому хтось відкрив його. Якою ж має бути позиція людини, яка знає наперед про біди, які їй загрожують, та кінцеву загибель? От проблема, на яку еддичні пісні пропонують однозначну та мужню відповідь. Знання долі не вводить героя у фаталістичну апатію й не підбурює його спробувати ухилитися від загибелі, що йому загрожує, навпаки, будучи впевненим в тому, що те, що випало йому на життєвому шляхові, є невідворотнім, він кидає виклик долі, сміливо сприймає її, піклуючись лише про посмертну славу. Запрошений в гості підступним Атлі Ґуннар заздалегідь знає про небезпеку, що на нього очікує, але без коливань вирушає в дорогу: так велить йому почуття героїчної честі. Відмовляючись відкупитися золотом від смерті, він гине. «Так має сміливий, перснів дарувальник, // добро захищати!» («Ґренландська Пісня про Атлі», 31).

Але найвищим благом є добре ім’я героя. Усе мине, як говорять афоризми життєвої мудрості, й рідні, й багатство, й власне життя, - назавжди залишається лише слава про звитяги героя («Мова Високого», 76,77). Як й у «Беовульфі», в еддичних піснях слава позначається терміном, який одночасно мав значення «вирок» (давньоісланд. dómr, давньоангл. dōm), — герой піклується про те, аби його звершення не були забуті людьми. Адже судять його люди, а не якась верховна інстанція. Героїчні пісні «Едди», не зважаючи на те, що вони існували у християнську епоху, не згадують суду божого, усе звершується на землі, й на ній зосереджено увагу героя.

На відміну від персонажів англосаксонської епопеї – вождів, які очолюють королівства або дружини, скандинавські герої діють наодинці. Історичне тло відсутнє^[7], й королі ери Великих переселень, які згадуються в «Едді», [Атлі – король гунів Аттіла, Йормунрекк – остґотський король Германаріх (Ерманаріх), Ґуннар – бурґундський король Ґундагар] втратили з історією будь-який зв’язок. Між тим ісландці того часу пильно цікавилися історією, й від ХІІ та ХІІІ століть збереглося немало створених ними історичних творів. Справа, відповідно, не у відсутності в них історичної свідомості, а в особливостях трактування матеріалу в ісландських героїчних піснях. Автор пісні зосереджував усю свою увагу виключно на героєві, на його життєвій позиції та долі^[8].

Інша відмінність еддичного епосу від англосаксонського – вища оцінка жінки та інтерес до неї. В «Беовульфові» фігурують королеви, які слугують прикрасою двору та запорукою миру й дружніх зв’язків поміж племенами, але це все. Який відчутний контраст цьому являють героїні ісландських пісень! Перед нами – яскраві, сильні натури, здатні на крайні, рішучі вчинки, які визначають весь розвиток подій. Роль жінки в героїчних піснях «Едди» не менша, аніж чоловіка. Відімщаючи за оману, в яку її було введено, Брюнгільд добивається загибелі коханого нею Сіґурда й убиває себе, не бажаючи жити після його смерті: «… не була жінка слабкою, якщо заживо // у могилу за чоловіком чужим іде…» («Коротка Пісня про Сіґурда», 41). Удовиця Сіґурда Ґудрун теж охоплена спрагою помсти: але мститься вона не братам – винуватцям загибелі Сіґурда, - а своєму другому чоловікові, Атлі, який убив її братів; у цьому випадкові родинний обов’язок діє безвідмовно, при чому жертвою її помсти падають перш за все їх сини, криваве м’ясо яких Ґудрун подає Атлі в якості частування, після цього вона вбиває чоловіка й гине сама у розпаленій нею пожежі. Ці жахливі вчинки тим не менш мають певну логіку: вони не означають, що Ґудрун була позбавлена почуття материнства. Але діти її від Атлі не були членами її роду, вони входили до роду Атлі; не належав до її роду й Сіґурд. Тому Ґудрун має помститися Атлі за загибель братів, своїх найближчих родичів, але не мститься братам за вбивство ними Сіґурда, - навіть думка про подібну можливість не з’являється в її голові! Запам’ятаємо це – адже сюжет «Пісні про Нібелунґів» походить від тих самих переказів, але розвивається зовсім інакше.

Родова свідомість загалом панує у піснях про героїв. Зближення різних за походженням переказів, як запозичених з півдня, так й власне скандинавських, об’єднання їх у цикли супроводжувалось встановленням загальної генеалогії персонажів, які в них фігурували. Гьоґні з васала бурґундських королів був перетворений на їх брата. Брюнгільд отримала батька й, що ще важливіше, брата Атлі, внаслідок чого її смерть виявилась причинно-наслідковим зв’язком пов’язаною зі загибеллю бурґундських Ґьюкунґів: Атлі заманив їх до себе й убив, здійснюючи кровну помсту за сестру. В Сіґурда з’явилися пращури – Вьольсунґи, рід, що бере свій початок від Одіна. «Породичався» Сіґурд й з героєм зовсім відособленого переказу – Гельґі, вони стали братами, синами Сіґмунда. В «Пісні про Гюндлю» у центрі уваги перебувають переліки знатних родів, й велетунка Гюндля, яка оповідає юнакові Оттару про його пращурів, відкриває йому, що він пов’язаний родинними зв’язками зі всіма прославленими родинами Півночі, в тому числі й з Вьольсунґами, Ґьюкунґами та, в кінцевому результаті, навіть зі самими асами.

Художнє та культурно-історичне значення «Старшої Едди» величезне. Вона обіймає одне з почесних місць в світовій літературі. Образи еддичних пісень поряд з образами саґ підтримували ісландців протягом їх нелегкої історії, особливо у той період, коли цей маленький нарід, позбавлений національної незалежності, був майже приречений на вимирання внаслідок чужоземної експансії, й від голоду та епідемій. Пам’ять про героїчне та легендарне минуле давала ісландцям сили протриматися й не загинути.

Примітки:

[1] Назву «Едда» було дано у XVII столітті першим дослідником рукопису, який переніс на неї назву книги ісландського поета та історика ХІІІ століття Сноррі Стурлусона, адже Сноррі в оповіді про міфи спирався на пісні про богів. Тому трактат Сноррі прийнято називати «Молодшою Еддою», а перлину міфологічних та героїчних пісень – «Старшою Еддою». Етимологія слова «Едда» незрозуміла. Прим. автора.

[2] Насправді тут автор допускається певної неточності: мову, якою написано «Старшу Едду» прийнято називати давньоісландською або давньоскандинавською (я дотримуюсь другого варіанту). В англійському варіанті вона значиться давньою північною (Old Norse). Хоча направду ця давня прамова стала похідною для всіх мов Скандинавського світу й завдяки цьому вони й сьогодні можуть спокійно спілкуватися між собою без перекладачів. Прим. перекладача.

[3] В «Беовульфі» 3182 вірша, в «Пісні про Нібелунґів» утричі більше (2379 строф по чотири вірші в кожній), тоді як в найдовшій серед еддичних пісень, «Мові Високого», усього 164 строфи (кількість віршів у строфах коливається), й жодна інша пісня, окрім «Ґренландської Мови Атлі», не перевищує сотні строф. Прим. автора.

[4] Див. «Пророкування вьольви», ст. 11–13, 15, 16, «Мова Ґрімніра», ст. 27 наступ., «Пісня про Гюндлю», ст. 11 наступ. Прим. автора.

[5] На мою точку зору використання терміну «витязі» автором в контексті давньоскандинавського епосу є недоречним (можна замінити на «конунґ» або ж просто «воїн»). Поняття «витязь» є занадто вже руським (навіть більше російським). Прим. перекладача.

[6] До складу Утґарду входять Країна велетнів – йотунів, Країна альвів – карликів. Прим. автора.

[7] «Пісня про Гльода», яка зберігає відголоски якихось історичних подій, видається виключенням

[8] В Ісландії у період запису героїчних пісень не існувало держави; поза тим історичні мотиви інтенсивно просочуються в епос в умовах державної консолідації.