Середньовічна література та її сучасне сприйняття

Русский

Автор - Арон Ґуревич, джерело - Из истории культуры средних веков и Возрождения. - М., 1976. - С. 276-314. Переклад - Ілько Біленко-Шумахер.

 

Про переклад "Пісні про нібелунґів"

За останні роки в нашій країні видано низку пам'ятників середньовічної літератури, які раніше або взагалі не були відомі російському читачеві, або виходили доволі давно, - вони стали рідкістю. а подекуди й не задовольняють вимог, які нині висуваються до перекладу літературного твору. Багато текстів, які вже неодноразово видавалися, вперше стали доступними широкому загалові: "Бібліотека всесвітньої літератури", до якої увійшло багато з найвідоміших художніх творів західноєвропейського Середньовіччя, склавши декілька об'ємних томів, має доволі вражаючий тираж. Пісні ваґантів, лицарський роман, поезія трубадурів та міннезінґерів, ірландські перекази, ісландські саґи, пісні "Старшої Едди", "Беовульф", "Пісня про нібелунґів", "Пісня про Роланда", "Пісня про Сіда", Данте, Чосер - таке охоплення серії. Якщо додати до цього декілька томів з академічних "Літературних пам'яток" та два томи "Пам'яток середньовічної латинської літератури" (IV-IX ст.ст. та Х-ХІІ ст.ст.), то можна бачити, що якими б великими не були пробіли, що лишились, панорама середньовічного мовлення вимальовується тепер набагато чіткіше, аніж усього кілька років тому. До того ж необхідно зважати на те, що робота в галузі зарубіжної середньовічної філології проводиться купкою спеціалістів.

Таким чином, вітчизняний читач отримав можливість ближче ознайомитися з літературою ери, яка лишалась до останнього часу для нього "темною". Темною в двох відношеннях: по-перше, тому, що було мало відомо про її культуру, або про неї існували доволі однобічні, а тому й хибні уявлення; по-друге, тому "темною", що віддавна велось наклеювати ярлик "середньовічного на усе відстале та ретроградне й зображати середні віки як "похмуру ніч", еру засилля мракобісся, розумової відсталості тощо. Маючи доступ до численних текстів першокласних художніх творів того часу, публіка читачів зможе переконатися у виключному різноманітті та багатстві середньовічної культури.

Але неспеціаліст потребує тут допомоги. Художній твір далекої від нас ери навряд чи буде достатньо оцінений та зрозумілий правильно без пояснень, коментарів, без суттєвої уваги перекладача та видавця до специфіки середньовічної свідомості, яка знайшла своє вираження в пам'ятці, яку пропонують читачам, вихованим на зовсім іншій літературі. В творах середньовічного мовлення весь час зустрічаються вказівки на штиб життя та звичаї, які є незвичними й тому  незрозумілими самі собою сучасній аудиторії, - все це необхідно врахувати й при перекладові, й при коментуванні тексту. Коротше кажучи, текст далекої від нас й багато у чому чужої нам культури треба зробити доступним нашому сприйняттю. На сторінках перекладу середньовічного поетичного або прозаїчного твору має відбутися наша "зустріч" з людиною, яка жила в Європі багато століть тому. Ця "зустріч" має бути підготованою. Й, природно, кожен перекладач так чи інакше про це піклується.

Так чи інакше. Адже ознайомлення з новими перекладами дозволяє констатувати принаймні два способи становлення, "діалогу" з людьми Середньовіччя. Перший полягає в тому, що текст, який перекладається, за можливістю робиться більш "подібним" на сучасний літературний твір. Здійснюється ця процедура зазвичай через найкращі поривання: для того, аби "наблизити давній текст до розуміння сучасного читача". Дійсно, важкість знайомства зникає, - але за рахунок спотворення образу далекого незнайомця, якого "підтягають" до нашого сучасника. По суті ж жодного "діалогу" не відбувається. Перекладач, який іде цим шляхом, не бере до уваги тієї обставини, що, звертаючись до середньовічного тексту, він має справу, грубо кажучи, не з літературою, - в будь-якому випадкові не з літературою в сучасному розумінні, - а з незрівнянно ширшою багатофункціональною системою, в якій знаходили вихід та задоволення поряд з суто естетичними запитами також й інші потреби людини, - від релігійних до побутових (історіографія, теологія, право, магія, повчання в господарській діяльності та багато іншого не були виведені з "художньої літератури" так, як це відбулося за переходу до Нового часу).

Інший шлях зближення з творцем середньовічного художнього (як й будь-якого іншого) тексту - спроба поринути в структуру його думки, не жертвуючи її своєрідністю. Перекладач, який дотримується такого методо, безупинно слідкує за тим, аби в своєму природньому прагненні зробити твір зручним для читання з точки зору сучасних естетичних вимог, разом із тим не втратити з поля зору особливості словника та слововжитку в еру виникнення пам'ятки літератури. Подібно до того, як людина, яка вирушає в чужу країну, для того, аби не втрапити в халепу, повинна мати уявлення про її історичні долі та побут, про звичаї її населення, так й перекладач та коментатор зобов'язані ясно уявляти собі реалії життя, які виражено в давньому або середньовічному тексті, й донести їх до читача. Тут потрібні широкі спеціальні знання та немалі інтелектуальні зусилля, але не очевидно хіба, що саме таким є єдино правильний спосіб проникнення в іншу культуру? Нагадаю доволі правильні слова С.С. Авєрінцева: спілкування з давнім текстом та з давнім його творцем є "розумінням "понад бар'єрами" нерозуміння, яке передбачає ці бар'єри".

Проблема "спілкування" з іншою культурою є настільки істотною, що мені хотілося б обговорити її детальніше. Як це зробити? можна обрати приклади перекладів різних пам'яток середньовічної писемності та спробувати пояснити причини їх успіхів та хиб. Але використання уривчастих прикладів навряд чи буде переконливим. Найпродуктивнішим мені видається "монографічний" розгляд перекладу одного твору, проте взятого цілком. Для цього я обрав з усієї маси нових перекладів середньовічних літературних пам'яток один - "Пісню про нібелунґів". Окрім мого особистого інтересу до цього твору, такий вибір мені видається виправданим з низки причин. Пісня ця є "показною" для середньовічної літератури. В кінцевій редакції, яка є в нашому користуванні та якій передувала багатовікова історія переказу про Зіґфріда-Сіґурда, бурґундських королів та гунського володаря Аттілу-Атлі-Етцеля, "Пісня про нібелунґів" була створена на самому початкові ХІІІ ст., тобто в період найвищого підйому середньовічної культури, в період, коли повністю виявилися найпоказовіші для неї риси. "Пісня про нібелунґів" - лицарська епопея, яка зафіксувала поряд зі загальною середньовічною картиною світу кардинальні цінності життя аристократичного суспільства Німеччини ери Штауфенів. Але оскільки в пісні цій завершуються тривалий розвиток та складні трансформації германського героїчного епосу, то за нею можна прослідкувати й важливі риси епічного жанру загалом. Разом з тим лицарський епос до ХІІІ ст. вже відчув різноманітні впливи: християнства (що достатньо чітко видно за співставлення "Пісні про нібелунґів" з її скандинавськими "сестрами" - піснями "Старшої Едди", в яких фігурують ті самі герої) та французької куртуазної поезії, яка пройшла крізь сприйняття німецького міннезанґу. Доволі значний обсяг пісні дозволив її творцеві помістити в неї дуже різноманітний зміст; панорама життя середньовічного суспільства з притаманними йому особливостями знайшла на її сторінках привільного висловлення.

Під час вибору саме "Пісні про нібелунґів" для аналізу проблеми "діалогу" зі середньовічним автором та його культурним середовищем чимале значення має також й та обставина, що новий переклад виконано відомим майстром своєї справи Ю.Б. Карнєєвим^[1]. Я сказав "новий переклад", адже в минулому столітті М.І. Кудряшовим вже було створено переклад "Пісні про нібелунґів" російською мовою^[2]. Це дає можливість їх порівняти.

Я одразу зазначу, що аналіз перекладу "Пісні про нібелунґів" буду робити виключно зі зазначеної вище точки зору: якою мірою в перекладі вдалося відтворити дух ери виникнення літературного твору та ознайомити російського читача з життям людей, для яких ця пісня була не "літературною пам'яткою", а актуальним виразом їхніх ідеалів, настроїв та смаків. Не будучи філологом, я утримаюся від суджень про суто художні переваги перекладу^[3].

Відповідно до цього завдання я хотів би розглянути низку понять, центральних для середньовічного світосприйняття та життя феодального суспільства, - в тому обсягові, в якому вони знайшли відображення в німецькій епопеї. Я маю на увазі такі поняття, як "честь", "бог", "доля", "кохання", "багатство", "свобода та несвобода", "вірність господареві", такі інститути, як право, звичай, етикет, ритуал, - важливо перевірити, чи вдалося перекладачеві донести їх зміст до читача.

 

Звичай, ритуал, етикет

Почнемо зі середньовічних звичаїв. Феодалізм виник в суспільстві, в якому писемність була слабко поширеною й освічених людей було обмаль. Не документ, а ритуал регулював відносини між людьми. Обряд, жест, слово, формула, присяга відігравали величезну роль, - вони надавали практичним діям людей загально значущої та обов'язкової цінності. Соціальний акт незмінно потребував видимого, відчутного оформлення та набував реальності завдяки тому, що супроводжувався ритуальним словом та вчинком. Прийом послів, посвята в лицарі, дарування феоду, обмін подарунками, укладення шлюбного союзу, торгівельна угода, передача майна - все це й багато іншого регулювалося етикетом. Предмети, які застосовувалися за виконання ритуалу, так само як й слова, жести, які його супроводжували, мали певне символічне значення. За справедливим висловом сучасного історика, Середньовіччя - це "світ жестів". З особливою неухильністю етикету дотримувалися члени панівного класу. Зрозуміло, що й у лицарській епопеї знакова, символічна сторона життя знайшла широкого відображення.

Тому й під час перекладу "Пісні про нібелунґів" символіці, етикетові необхідно було приділити належної уваги й за можливості точно його передати. На жаль, далеко не у всіх випадках цієї умови дотримуються.

Ось переможець саксів та данців Зіґфрід відпускає бранців на волю й просить Ґунтера не брати з них викупу, а обмежитися обіцянкою надалі утримуватися від нападів. У оригіналі: "нехай в заставу цього вони [полонені королі] дадуть вам руку" (строфа 315). Так й у старого перекладача М.І. Кудряшова. В Ю.Б. Карнєєва: "змусьте слово дати" ["заставьте слово дать"]. Жест ігнорується, а даремно.

Ґунтер обіцяє Зіґфрідові видати за нього свою сестру Крімгільд, якщо той допоможе йому в сватанні до Брюнгільд: "Зіґфрід, ось! Ось рука моя" ["Зигфрид, на! вот рука моя"], вірно перекладає М.І. Кудряшов. "І в тому тобі присягаюсь" ["И в том тебе клянусь"], перекладає Ю.Б. Карнєєв (строфа 334). Згодом Зіґфрід нагадує Ґунтерові про цю обіцянку й знову ж посилається на той самий жест (строфа 608), але й тут Ю.Б. Карнєєв обмежується згадкою про слово, яке дав Ґунтер, не помічаючи, що в тексті йдеться про жест, без якого обіцянка не мала б законної сили.

Другого дня після першої шлюбної ночі, яку Ґунтерові, який зазнав поразки в двобої зі своєю молодою дружиною, довелося провести підвішеним на гак, подружжя приходить до собору. Загальна радість, "лиш винуватець торжества тужив та сумував" ["один виновник торжества скорбел и тосковал"] (строфа 643). Але в оригіналі додано: "хоча в той день він носив корону". Цим не варто було б нехтувати, хоча б вже просто тому, що так зазначено в тексті поеми. Але тут є й інша причина: мало того, що автор хотів підкреслити особливу урочистість дня, він виходив з очевидного для своїх сучасників переконання, що носіння регалій державної влади неминуче підвищувало настрій, "звеселяло дух" монарха. Згадаймо, що за першої появи Ґунтера в Ізенштейні, коли Зіґфрід, який прикидається васалом бурґундського короля, веде за поводи його коня, "Ґунтер немов виріс - таким він був гордим та радим, // Що погляди жіночі за ним в подібну мить стежать" ["Гунтер словно вырос - так был он горд и рад, // Что взоры женские за ним в подобный миг следят"] (строфа 396). Хоча він чудово знає, що Зіґфрід - не його васал, ця видимість справляє на нього свою психологічну дію. Справа в тому, що символічний жест, ритуал мав самостійну цінність! Так й у даному випадкові: носіння корони мало радувати Ґунтера. Прикрий пропуск.

В іншому випадкові у новому перекладі з'являється присяга, якої насправді не складали. Йдеться про важливу для розуміння всієї першої частини "Пісні про нібелунґів" сцену: сварку королев. Після того, як Крімгільд привселюдно дорікнула Брюнгільд, що невинності її позбавив не її чоловік Ґунтер, а Зіґфрід, й надала в доказ пояс та перстень, що їй належали та які у неї забрав Зіґфрід під час шлюбної ночі, ображена Брюнгільд звернулася по захист до чоловіка. Ґунтер добре знає, що дружину його ошукано й що здолав її не він, а нідерландець, але вкрай зацікавлений у тому, аби істина не випливла назовні. Цим визначається його поведінка у згаданій сцені. З'являється Зіґфрід й висловлює готовність заприсягнутися в тому, що не розповідав Крімгільд про позбавлення ним Брюнгільд невинності. Ґунтер згоден прийняти клятву, й Зіґфрід вже подає йому руку для того, щоб вимовити її^[4], аж Ґунтер перериває його зі словами: "тепер мені добре відома ваша невинність, ви чисті" ["теперь мне хорошо известна ваша невиновность, вы чисты"] (строфа 860). Але перешкодивши принесенню очисної клятви, Ґунтер не зумів відвернути увагу присутніх від підозри, що справа таки темна, й здивовані лицарі позирають одне на одного. Таким чином, можна було б сказати, що справу припинено лише за формою, якщо б не доводилося мати на увазі, що формальний, тобто ритуальний аспект правового акту становив невід'ємну та найвищою мірою істотну його сторону.

В старому перекладі все це передано точно. Але до перекладу Ю.Б. Карнєєва закралася груба та доволі дошкульна помилка: його Зіґфрід "підійняв руку та сміливо клятву дав. // Тоді скрикнув Ґунтер: Тепер побачив я, // Що мені ви не завдали жодного зла" ["поднял руку и смело клятву дал. // Тогда воскликнул Гунтер: "Теперь я увидал, // Что мне не причинили вы никакого зла"] тощо. Перекладач не звернув уваги на те, що клятву проголошували, подаючи руку тому, хто мав її прийняти, а не зводячи долоню до небес. Одначе гірше те, що перекладач, в протилежність Ґунтерові, взагалі дозволив Зіґфрідові присягнутися! Після цього вже незрозумілим є подивування свідків: виголошена клятва мала б його розсіяти. До присяг люди Середньовіччя ставились надзвичайно серйозно, адже порушення клятви вважалося тяжким проступком, який міг призвести до найжахливіших наслідків (так було й у германців язичницької доби, й після прийняття християнства, яке розцінювало порушення присяги як гріх).

Непогано було б, якби й наш перекладач ставився до місць в "Пісні про нібелунґів", в яких ідеться про клятви, вдумливіше. Після вбивства Зіґфріда Ґернот, брат короля Ґунтера, запевняє невтішного Зіґмунда у своїй невинуватості. "Відає бог на небесах про те, що я невинний в смерті Зіґфріда" ["Ведает бог на небесах, что я невиновен в смерти Зигфрида"] (строфа 1097). Так це зрозумів й старий перекладач. Але Ю.Б. Карнєєв подає свою інтерпретацію: "Нехай бог мене вразить, // Якщо відав я, що буде вашого сміливого сина убито!" ["Пусть бог меня сразит, // Коль ведал я, что будет ваш смелый сын убит"]. Може видатися, що різниця у висловлюваннях несуттєва. Але це не так. Накликати на свою голову кару господню могла лише повністю впевнена у власній невинуватості людина, але Ґернот не є таким. Він знав про план вбивства Зіґфріда, складений та здійснений Гаґеном (див. строфу 865; тут в перекладі Ю.Б. Карнєєва Ґернот та його брат Ортвін перетворені на прямих співучасників). Таким чином, такий сильний вислів, як наведений вище, був неможливим на його устах; заявляти ж, що він не є винним у смерті Зіґфріда, тобто не брав участі безпосередньо в його вбивстві, Ґернот міг, не надто кривлячи душею.

Добре відомо, яку значну роль відігравав у феодальному суспільстві церемоніал. Поводження з гостем, прийом, який він отримує, місце, на яке його саджають, мали не меншу знакову функцію, аніж інші сторони феодального етикету. Маркґраф Бегларену Рюдеґер, який виконує роль свата Етцеля, з'являється до Вормсу з пропозицією гунського короля видати за нього вдовицю Крімгільд. Посла приймають з великою шаною. Але все одно король Ґунтер в цій сцені поводить себе, в тлумаченні Ю.Б. Карнєєва, трохи дивно. Забувши про свою королівську гідність, він говорить, що "згоряє від бажання" ["сгорает желанием"] дізнатися новини в краї гунів (у оригіналі: "не стримаюсь від питання", строфа 1190); окрім того, він запевняє Рюдеґера: "Вас особисто приймати я вважаю за честь" ["Вас самолично принимать считаю я за честь"] (в оригіналі: "вам буде надано всі відповідні почесті", строфа 1192).

Минуло 13 років й Крімгільд домоглася від Етцеля згоди запросити її братів у гості. Гунський монарх відсилає до Вормсу своїх шпільманів Вербеля та Свеммеля. Посли прибувають до Ґунтера. Слуги, сам Гаґен поштиво зустрічають їх й ведуть до короля. Й тут відбувається скандальна, на мій погляд, сцена: "З попутниками Вербеля до трону підвели. // Крізь натовп із героїв насилу він пройшов..." ["Со спутниками Вербель был к трону подведен. // Через толпу героев с трудом пробрался он..."] (строфа 1438).

Уявіть собі таку картину: в королівській залі, в якій бургундський монарх очікує на послів гунського володаря, посланцям останнього доводиться "насилу" прориватися крізь натовп придворних. Що це – ринкова площа чи тронна зала? Якщо послів дійсно змушують тертися та губитися в натовпі, то завдають образи королеві, який їх надіслав. Чому б не сказати, як в оригіналі: "королівська зала була заповнена"^[5]? Але велика кількість людей в королівській залі не передбачає штовханини та тисняви, усі знали свої місця.

Статечності не вистачає в новому перекладі й іншим знатним особам. Нерідко вони метушаться, поспішають, в них нічого не залишилося від феодальної церемонності. Наприклад, єпископ Пассау, дізнавшись про наближення Крімгільд з почетом, яка прямує до держави Етцеля, "кинувся" ["помчался"] їй на зустріч (строфа 1296). В оригіналі: "поспішив". Дрібниця, здавалося б. Але "кидатися" на коні не відповідає сану єпископа. Маркґрафиня  Ґотелінда, дружина Рюдеґера, поводить себе настільки ж несолідно: "Із почетом кинулась вона із усіх ніг" ["Со свитою помчалась она во весь опор"] (строфа 1305). Таке невмотивоване пришвидшення руху знатних вершників та вершниць здійснюється нашим перекладачем й у наступних строфах: вони "летять" та "поспішають", забуваючи про пристойність, якої вимагає церемоніал. Незрозуміло, до речі, чому Рюдеґер був "схвильований глибоко" ["взволнован глубоко"] теплою зустріччю, яку влаштувала Крімгільд його дружина (строфа 1305), - "йому це було до душі", йдеться в оригіналі, оскільки тим самим було виконано його наказ (див. строфи 1300-1301). Нема необхідності й казати, що піддані Етцеля, які виїхали назустріч його нареченій, "несуться" ["мчатся"] (строфи 1336 та наст.), не піклуючись про урочистість, належну зустрічі коронованих осіб.

В рівень поведінці персонажів "Пісні про нібелунґів" й їх мова. Читач має бути попереджений, що значна частина різкості, що зустрічається в тексті, належить не авторові, а перекладачеві. Наприклад, після того, як Гаґен завдає смертельного удару Зіґфрідові (у описі самої цієї сцени використано слова "зрада" ["измена"], "жорстокий Гаґен" ["жестокий Хаген"]), з'являються терміни "зрадник" ["предатель"], "злодій" ["злодей"], "зрадник" ["изменник"], "підступний месник" ["вероломный мститель"] (строфи 983, 986, 1003). Гаґена названо "підступним" ["коварным"], коли він намагається дізнатися в Крімгільд про вразливе місце на тілі Зіґфріда (строфа 897). Але цих оціночних визначень у пісні нема, адже епічний автор зазвичай утримується від прямого вироку. Звинувачення Гаґена в підступності та зраді ми зустрінемо лише в мові Зіґфріда (строфи 989 та 990). Посланець, який повідомляє Зіґмундові про загибель його сина, не каже, на відміну від нашого перекладача: "Зіґфріда… убито рукою злодія" ["Зигфрид... сражен рукой злодея"] (строфа 1018), але просто констатує факт вбивства. Нема "злодія" й у роздумах Крімгільд, яка обмірковує помсту Гаґенові (строфа 1392). При зустрічі її з Гаґеном при гунському дворі Крімгільд не називає його "пихатим" ["надменным"] й звертається до нього: "пане Гаґене" (строфа 1787). Й навіть у моторошній сцені вбивства Гаґеном сина Етцеля та Крімгільд Ортліба автор називає Гаґена не "жорстоким" (строфа 1961), але, як зазвичай, "доблесним героєм" ["доблестным героем"] (der belt guot). Нарешті, коли Гаґен починає бій з Гільдебрандом та підіймає на нього меч, який він здобув у лісі, де ним було заколото Зіґфріда, то слово "по-зрадницьки" ["предательски"] перед "заколотий" ["заколот"] вставлено знову ж таки перекладачем (строфа 2305). При цьому Ю.Б. Карнєєв, який не зважає на естетичні принципи автора епопеї, не врахував ще однієї обставини: в другій частині "Пісні про нібелунґів" про вбивство Зіґфріда взагалі не говориться з тим самим засудженням, як у першій.

Навіть у доволі сумнівних або компрометуючих ситуаціях персонажі зберігають традиційні етикетки на кшталт "доблесний", "могутній" тощо. Під час першої шлюбної ночі Брюнгільд, виганяючи Ґунтера, тим не менш не забуває назвати його "благородним лицарем" (строфа 635). Чи було автором вкладено в ці слова іронічний сенс, або ж ми тепер сприймаємо іронічним поєднання наказу "Ідіть геть! " з таким ввічливим звертанням, - важко сказати. Так само говорячи чоловікові, який провисів усю ніч на гакові: "Чи не соромно вам буде, // Якщо вашим наближеним я дам сюди ввійти // Й побачать всі вони, що я вас тут зв’язала?" (строфа 640) – Брюнгільд називає його "пан Ґунтер", й не зважаючи на трагікомічність ситуації, короля названо тут (й у наступній строфі) "могутнім" та "благородним лицарем". Навряд чи тут була свідома іронія – швидше за все перед нами добре відома етикетність середньовічної літератури. З іменами благородних та знатних панів одного разу й назавжди спаяно стійкі визначення, й шкода, що в наведених зараз випадках вони зникли при перекладі.

Всупереч переконанню перекладача, герої лицарської епопеї – не грубіяни. Зокрема, їм не могло б прийти в голову різко розмовляти з вищими панами. От, наприклад, Гаґен категорично виступає проти одруження Крімгільд та Етцеля, адже такий альянс її надзвичайно посилить та зробить небезпечною для Вормсу, але бургундські королі-брати наполягають на прийнятті такої приємної пропозиції. "Важко мене переконати в зворотному" ["Трудно меня разубедить"], - точно перекладає М.І. Кудряшов (строфа 1212); в Ю.Б. Карнєєва читаємо: "Ґлузд ви втратили, чи що?" ["С ума сошли вы, что ли?"]. Таким тоном розмовляти з панами, та до того ж ще й із королями, не міг собі дозволити навіть такий могутній васал, яким був Гаґен! У тій самій суперечці Гаґен, за Ю.Б. Карнєєвим, використовує фразу: "Втратили ви розум!" ["Утратили вы разум!"] (строфа 1203), хоча в оригіналі мова йшла про необхідність краще обдумати сватання Етцеля^[6].

Необхідно визнати, що перед перекладачем було немало труднощів. "Пісня про нібелунґів", як й багато інших літературних творів того часу, бідна на риму, зокрема, дієслівну. Ті самі ключові слова повторюються в поемі постійно. Розбіжності в естетиці слова між Середньовіччям та Новим часом, напевно, ніде не відчуваються з подібною силою, як у використанні дієслова. Нас шокує, коли в безпосередньому сусідстві зустрічаються однакові слова, й особливо ті самі дієслова: "поїхав", "сказав", "хотів", "мав" тощо. Подібна монотонність є неестетичною зі сучасної точки зору, але, зважаючи на все, в ній не було нічого неблагозвучного для німця ХІІІ ст.., й автор "Пісні про нібелунґів" явно не бачив нічого ганебного у використанні однакових рим на кшталт klagen - sagen, leben - geben, bekant - genant, wip - lip, degen - pflegen, man - gewan, min - sin, guot - muot, lant – vant тощо. Коли ми говоримо про "бідність" на рими, ми, звичайно ж, підходимо до них зі своєї точки зору; але такий критерій, вочевидь, є неприйнятним в силу його суб’єктивності, - це наш критерій, а не середньовічний.

Перекладач, природно, не може в цьому відношенні йти на поводі в оригіналу, інакше він ризикує зробити свій переклад незручним для читання. Але чи не має він усвідомлювати, що монотонна повторюваність рим, загалом "дієслівна бідність", були функцією епічного твору? Для епічного жанру, як я вже нагадував, характерною є стриманість у висловлюванні емоцій, та перш за все, оціночних суджень. Почуття припускаються, але далеко не завжди стають предметом прямого зображення.

Тому, коли в перекладі Ю.Б. Карнєєва я зустрічаю вислів "володар Троньє спалахнув" ["владетель Тронье вспыхнул"] (строфа 1513), то з упевненістю можу припускати, що в оригіналі знайду слово "сказав"; коли читаю в перекладі: "Прошепотів тут государеві володар Троньє…" ["Шепнул тут государю владетель Тронье..."] (строфа 1728) – мене бере сумнів: Гаґен не є такою людиною, яка б що-небудь шепотіла, а з королями взагалі не перешіптуються!^[7] Й дійсно, в середньоверхньонімецькому тексті стоїть знову ж таки: "сказав". Трохи вище (строфа 1725) Гаґен "гордовито скрикнув" ["гордо вскрикнул"], але автор епопеї дотримується того самого "сказав"… І так далі: "З усмішкою сказав Гаґен" ["с усмешкой мол вил Хаген"] (строфа 1740), - знову "сказав"!

Повторюю, в сучасному перекладі монотонне повернення тих самих слів спричинилося б до зануднення читача. Але вибір висловів не може не узгоджуватися зі сенсом. Так, небезболісна заміна слів "їде" або "скаче" словами "летить", "мчить". Й так само не байдужим виявляється, "каже", "мовить" або "шепоче", "кидає" герой свої слова.

Як ми могли переконатися, перекладач доволі послідовно змінює усю побудову мови персонажів "Пісні про нібелунґів". Він так часто й рішуче відходить від сенсу та тональності оригіналу, що важко припустити випадковість або неохайність. Швидше за все ми маємо справу тут з певним творчим кредом. Ю.Б. Карнєєв, вочевидь, вважає, що саме так й треба перекладати середньовічну поему, для того, аби вона стала доступною для сприйняття сучасного читача… Але якими є втрати, пов’язані з подібною методою?

Без сумнівів, невтаємничений читач перекладу без спротиву прийме усі згадані висловлювання, які відходять від духу та букви оригіналу. Навпаки, у випадкові, якби перекладач тримався ближче до джерела, читач міг би відчути здивування, яке викликається разючою невідповідністю середньовічного та сучасного сприйняття багатьох явищ. Але все питання в цьому ж й полягає: чи має бути усуненою ця реальна розбіжність у світосприйнятті, в ставленні до слова та жесту, в естетиці? Чи ж її необхідно зберегти в перекладі, загалом за нової інтерпретації старовинного тексту? Чи відштовхне читача бережливе ставлення всіх цих "дивовиж", чи ж, навпаки, приверне до себе його увагу й викличе додатковий інтерес? Хіба не в розкритті неповторності, несхожості життя людей далекої ери, не у відмінності їх культури від нашої полягає головна привабливість епічних творів давнини та Середньовіччя?!

 

Честь

Поведінка лицаря диктується перш за все й головним чином центральною категорією феодальної етики, якою була "честь". Честь стоїть над усім – життям, багатством, людськими зв’язками. Вона - "категоричний імператив" лицарського штибу життя. В "Пісні про нібелунґів" це поняття постійно присутнє. Поняття честі (ere) – одне з найуживаніших в поемі, воно однаково охоплює й внутрішній стан знатної людини, й зовнішній прояв його шляхетності, відображаючись у його поведінці, мові, в його вигляді, поставі, одягові, озброєнні. На підтримку лицарської честі орієнтовано весь феодальний етикет. Честь однаково високо цінується як чоловіками, так й жінками знатного роду, хоча зміст її для тих та інших, природно, не однаковий.

В VI авентюрі Крімгільд, прощаючись з Ґунтером ,який вирушає у весільну подорож до Ісландії, просить Зіґфріда, який його супроводжує, поберегти її брата. В перекладі Ю.Б. Карнєєва це висловлено такими словами: "Зіґфріде, вам доручаю я // Того, хто дорожчим є для мене, аніж життя та честь моя" ["Зигфрид, вам поручаю я // Того, кто мне дороже, чем жизнь и честь моя"] (строфа 374). Можна з упевненістю припустити, що добробут брата Крімгільд ставила вище свого власного життя, але не честі! Дивлюсь в оригінал: наведений вислів, звичайно ж, там відсутній.

Тринадцять років Крімгільд прожила в шлюбі з Етцелем й усе згадувала про "велику честь, яку вона мала в країні нібелунґів" (строфа 1392). Життєве щастя усвідомлюється в лицарській епопеї в категоріях феодальної етики, й тому мені важко вважати вдалим переклад цього місця Ю.Б. Карнєєвим: "Не раз їй згадувалося колишнє життя її // Й у краї нібелунґів щасливе проживання…" ["Не раз ей вспоминалась былая жизнь ее // И в крае нибелунгов счастливое житье..."] Тут ми знову натрапляємо на істотне послаблення перекладачем специфіки середньовічної думки^[8].

На запрошення Етцеля, яке спонукала Крімгільд, бурґундські королі їдуть до його держави. Єпископ Шпейєрський, передчуваючи, що їх візит не закінчиться успішно, каже: "Нехай наших рідних господь не дасть ворогам згубити" ["Пусть наших родичей господь не даст врагам сгубить"] (строфа 1508). Але це в перекладі, в оригіналі ж інакше: "Нехай захистить господь їх честь". Не життя й не щастя, але честь – в центрі феодальної свідомості!

В цьому відношенні доволі показним є переклад строфи 1794. Після сцени між Гаґеном та Фолькнером, з однієї сторони, та Крімгільд – з іншої, коли Гаґен відкрито визнає, що він є вбивцею Зіґфріда й не шкодує про здійснене, королева наказує загонові гунів, що її супроводжують, розправитися з кривдником; але гуни здригнулися при виглядові бургундських богатирів.

 

Один з них сказав: "Що ж мовчимо ми, друзі?

Здійснити обіцянку я відмовляюся.

Навіщо після смерті нам багатство, влада й честь?

Через дружину Етцеля ми всі загинемо тут".

[Один из них промолвил: "Что ж мы молчим, друзья?

Исполнить обещанье отказываюсь я.

Зачем нам после смерти богатство, власть и честь?

Из-за супруги Этцеля мы все поляжем здесь".

(Переклад Ю.Б. Карнєєва)]

 

Сказав один: "Що так ви дивитесь на мене?

Здійснити обіцянку відмовляюсь я:

Хто б не обіцяв дарунків, мені загибель не відплатить.

Так, нас дружина Етцеля лише до загибелі веде".

[Сказал один: "Что так вы глядите на меня?

Исполнить обещанье отказываюсь я:

Кто ни сули подарки, мне гибнуть не расчет.

Да, нас супруга Этцеля к одной лишь гибели ведет".

(Переклад М.І. Кудряшова)]

 

Як в оригіналі? В чергове доводиться констатувати, що переклад М.І. Кудряшова ближчий до думки середньовічного автора. Перший рядок в Ю.Б.Карнєєва взагалі позбавлена сенсу, а сенс її такий: воїн боїться за своє життя, але почуває сором перед товаришами, - звідси його слова "Чого ви на мене дивитеся?" Але рішуче значення має третій рядок ("durch niemannes gabe verliesen minen lip" - "через чиїсь дари позбутися власного життя"), й те, що сказано в перекладі Ю.Б. Карнєєва, є крайньо неправильним: якщо коштовні подарунки, якими нагороджувала їх Крімгільд, марні після смерті, то зовсім інакше полягає справа з лицарською честю, яку важливо не втратити! У вуста середньовічного лицаря вкладено абсолютно чужу його свідомості, неможливу для нього думку^[9].

Втілення лицарської честі, маркграф Бегларену Рюдеґер був вимушений обирати поміж васальною вірністю та путами дружби. Після болісної внутрішньої боротьби він вирішує загинути, захищаючи справу своїх господарів Етцеля та Крімгільд. Але перед цим він задовольняє прохання Гаґена, васала бургундських королів, проти яких він буде битися, й віддає йому свій щит. Даючи щит, він каже:

 

"Його тобі, мій Гаґене, я сам віддав давно б,

Якби не знав, що це вселить у Крімгільд злобу.

Хоча – навіщо відтепер мені її любов?

Візьми мій щит – Бог дасть, повернешся із ним на Рейн ти знов."

["Его тебе, мой Хаген, я сам вручил давно бы,

Когда б не знал, что это вселит в Кримхильду злобу.

А впрочем, для чего мне теперь ее любовь?

Возьми мой щит - Бог даст, на Рейн ты с ним вернешься вновь".

(строфа 2196)

(Переклад Ю.Б. Карнєєва)]

 

Поведінку Рюдеґера за всіх його протиріч можна зрозуміти: віддаючи свій щит Гаґенові, він відплачує останній борг дружбі з бурґундами; його коливання викликані тим, що таким чином він висловлює підтримку суперникові своїх сеньйорів, ризикуючи викликати невдоволення Крімгільд. Велич цього жесту достойно оцінюється оточуючими, очі яких почервоніли при виглядові щита, який він передає^[10]. Але звідки у цей акт високої дружби, яка відкидає страх смерті, потрапляють слова про "злобу Крімгільд" та про нехтування любов’ю своєї господині, за яку Рюдеґер вирішив загинути, сміливо ідучи назустріч своїй долі?! – Спитайте в перекладача, в "Пісні про нібелунґів" нічого подібного немає, адже третій рядок процитованої строфи, який збезчещує Рюдеґера, не належить авторові епопеї. Її герої благородніші, вище ставлять почуття честі, аніж це вийшло в трактуванні Ю.Б. Карнєєва.

В інших випадках навіть тоді, коли лицар здійснює жорстокий вчинок, у нього може бути специфічне обґрунтування, яке варто було б розкривати за інтерпретації тексту. Так, наприклад, Гаґен, який щойно вбив сина Крімгільд та Етцеля, а потім і його вихователя, кидається на наступну жертву:

 

Грав на скрипці Вербель перед королем своїм.

До нього кинувся Гаґен, махнув мечем сталевим

І руку музикантові по лікоть відрубав.

"От, отримуй ти це, за те, що посланцем до бурґундів був!"

[Играл на скрипке Вербель пред королем своим.

К нему метнулся Хаген, взмахнул мечом стальным

И руку музыканту по локоть отрубил.

"На, получай за то, что ты гонцом к бургундам был!"]

(строфа 1963)

 

Який зв’язок між відрубаною рукою та посольством Вербеля (він свого часу їздив до Вормсу зі запрошенням від гунського керманича)? В оригіналі існує тонке: Гаґен відрубає йому "праву руку", й справа тут не в тому, що він позбавляє його можливості грати на скрипці, а в тому, що правою рукою він, за переконанням Гаґена, приніс брехливу клятву, коли запевняв бурґундських королів та самого Гаґена, нібито гуни та Крімгільд, які запросили їх в гості, мають до них добрі почуття. Гаґен, таким чином, своєрідно карає злочинця^[11]. В перекладі лишився лише мотив "професійної непридатності" скрипаля…

 

Бог та Доля

Релігійність автора, ставлення його до християнства та до язичництва, дух, яким просякнуто його твір, - у вищому ступені важкі проблеми, які не вдається однозначно розв’язати дослідникам "Пісні про нібелунґів". Одні вчені, виходячи з багаторазових згадок в епопеї бога, церковних обрядів, священників, стверджують, що вона ні в чому не суперечить панівній релігії. Інші ж, спираючись на аналіз етики, життєвих настанов та спонукань персонажів, солідаризуються з вироком, винесеним епопеї Ґьоте: grund-heidnisch [переважно язичницька – ІБШ]. Суперечливість трактування релігійно-ідеологічного змісту пісні змушує бути дуже обережним в інтерпретації відповідних місць та висловів.

Перш за все доводиться враховувати, що певні слова, які в сучасному побуті втратили пряме релігійне "навантаження", повністю зберігали його в середні віки. Таким є поняття "гріх". Про гріх дійові особи пісні зазвичай не згадують, адже етика героїчного епосу в значній мірі була успадкована від язичницької ери, хоча бурґундів й зображено у вигляді християн. Але в "Пісні про нібелунґів" фігурують не лише християни-бурґунди, але й язичники-гуни. Й у вуста останніх вкладати слово "гріх" особливо недоречно (див. строфу 1146: "спробувати не гріх" ["попробовать не грех"]). Ю.Б. Карнєєв може заперечити мені, що в даному випадкові це слово (у вустах придворних Етцеля) використане не у власному, "технічному" сенсі, - згоден; але в тому то й справу, що слово у нинішньому, затертому значенні є перенесеним у зовсім іншу еру та середовище!^[12]

Інший випадок використання слова "гріх" в перекладі є вдалішим. У розпалі бою між гунами та бурґундами Крімгільд не бачить свого васала Рюдеґера й висловлює розчарування та обурення його поведінкою: вона ще не знає, що маркґраф мужньо загинув, до кінця виконавши свій борг васальної вірності. Вражений його загибеллю, Фолькер, союзник Гаґена, відповідає Крімгільд: "на жаль, ви помилились, й якщо вже я насмілився би дорікнути такій знатній дамі у брехливості, то сказав би, що ви диявольськи його оббрехали" (строфа 2230). Ю.Б. Карнєєв перекладає: "Не було б грішним за брехливих вважати таких знатних дам…" ["Не будь грешно за лгуний считать столь знатных дам..."] Але Фолькер думає не про гріх, а про етикет, якого він не може не дотримуватися, не зважаючи на усю трагічність ситуації та горе, які він переживає. Знову ж таки, слово "грішним" використано перекладачем у невластивому тій ері значенні^[13].

Не менш бурхливу реакцію викликає смерть Рюдеґера й у короля Дітріха з Берну. Він скрикує: "Не божа воля це… // Дивною є ця помста, чи тут диявол тріумфує?" ["Не божья воля это... // Странна та месть, иль дьявол тут восторжествовал?"] (строфа 2245 в перекладі М.І. Кудряшова). Тут заховано важливий для середньовічної свідомості сенс. Люди тієї ери постійно та неминуче билися над загадкою теодицеї: якщо все в руці всеблагого господа, тоді звідки в світі зло? Катастрофічне нагромадження злодіянь чим ближче до фіналу епопеї, природно, породжує це питання, й відповідь Дітріха є типовою в цьому відношенні, - диявол насміхався над божою справедливістю. В перекладі ж Ю.Б. Карнєєва звідкись з'являється "гріх" ("Нехай гріх їм пробачить Бог!" ["Пусть грех простит им Бог!"]).

Той самий Дітріх, дізнавшись про винищення всієї своєї дружини, впадає у відчай. "Смерть не пощадила їх через моє невезіння", "моя недоля допустила це", - скрикує він (строфи 2320-2321). Поняття min ungelucke, min unsaelde, тут використані, мали абсолютно чітке значення, яке вони зберігали з язичницьких часів та яке отримали від германської ідеї долі. Людина володіє особистою "вдачею", "везінням", які визначають її поведінку та вчинки. Найвдалішими, "багатими на щастя" є князі, вожді. Дітріх скаржиться на те, що доля від нього відвернулася, внаслідок чого його воїни, раніше нею "прикриті", виявилися беззахисними перед обличчям ворога й загинули. Й тому глибоко невірним є переклад Ю.Б. Карнєєва: "Напевно, за мої гріхи мене карає Бог" ["Наверно, за мои грехи меня карает Бог"].

Трактування перекладачем гріхів загалом теж подекуди викликає серйозні сумніви. Про вбивство Зіґфріда читаємо: "З давніх давен не бачив світ такої зради!" ["Спокон веков не видел мир предательства такого!"] (строфа 915), і ще: "Ніхто досі не здійснював такої злої зради" ["Никто досель не совершал такой измены злой"] (строфа 981). Так не міг сказати середньовічний автор, адже він чудово знав про зліснішу зраду – про гріх Юди! В оригіналі у першому випадкові читаємо: "Такої невірності не мало б бути ніколи!", а в другому: "Жоден герой відтоді не здійснював подібного злодіяння"^[14]. "Відтоді", а не "досі"!

Не дуже повезло в перекладі й чортові. Побачивши вперше богатирську звичку та озброєння Брюнгільд, Ґунтер, який до неї сватався, подумав: "Сам чорт живим не вийде з рук такої діви…" ["Сам черт живым не выйдет из рук такой девицы..." (строфа 442, переклад Ю.Б. Карнєєва)]. Як так? Чорта, згідно з середньовічними віруваннями, нібито, можна побороти, тобто прогнати, зневажити його зазіхання, але – вбити?! Дивлюсь оригінал: "Сам чорт у пеклі не захистився б від неї". "Нюанс" істотний, чи не правда?^[15] Для Середньовіччя подібне висловлювання ще не було, як у пізнішу еру, літературної гіперболою, образним висловлюванням, - чорт в той час сприймався в якості найсправжнісінької реальності, й зустрічі з ним, якими б жахливими та незвичними вони не були, не вважалися неможливими. Коли Дітріх з Берну, а по тому й Гаґен у гніві та горі називають Крімгільд "дияволицею" (valandinne, а не "відьма" ["ведьма"], як в перекладі Ю.Б. Карнєєвим строф 1748 та 2371), то це не є лайкою чи просто лайливим прізвиськом (в сучасному використанні), але це – констатація факту: захоплена спрагою помсти Крімгільд, вбивця власного брата, одержима дияволом, причетна до нечистої сили!

Не завжди до місця згадується й всевишній. Побачивши прибулих до Ізенштейну чужинців, Брюнгільд цікавиться: "кого Господь в їх дальній край привів" ["кого Господь в их дальний край привел"]? (строфа 395). Але в оригіналі нема згадок про Господа, й така згадка навряд чи підходила б до сцени в казковій країні^[16]. Для її зображення в автора епопеї були в користуванні власні, особливі тональності та висловлювання.

Ідея божої відплати не надто вже вкоренилася в свідомості героїв (чи автора?) епопеї. Крімгільд, втративши Зіґфріда, не покладає на бога турботу про покарання вбивць, - згідно з германською етикою, помста була обов’язком рідних та близьких вбитого. Й там, де в перекладі стоїть: "Але належне їм Господь воздасть в свій строк та годину" ["Но по заслугам им Господь воздаст в свой срок и час"] (строфа 1034), треба читати: "хай подарує Господь їм таку вдачу, якої заслуговують вони через нас". Бог не подається тут в якості карателя, й усе подальше свідчить про те, що цю функцію Крімгільд привласнила собі. Так само багато років по тому Крімгільд, вже обмірковуючи помсту вбивцям, "звертається до Бога на небі з жалісливим стогоном через смерть могутнього Зіґфріда", а не, як переклав Ю.Б. Карнєєв, "молить… в сльозах творця, Щоб він воздав за Зіґфріда…" ["молит... в слезах творца, Чтоб он воздал за Зигфрида..."] (строфа 1730).

Доволі дивно в устах середньовічної людини звучить заява: "Інша віра – в подружжі не хиба" ["Другая вера - в супруге не изъян"] (строфа 1262). Посланець Етцеля, який сватає за гунського короля Крімгільд, звісно, не міг промовити цих слів, які з'явилися лише в новому перекладі.

Вище вже зазначалося про германську віру в долю. З поняттям долі можна не раз зустрітися в "Пісні про нібелунґів", це доволі важливий елемент й задуму, й композиції. Але перекладач недостатньо уважний до цього мотиву. Так, Етцель, якому вдалося покинути залу, в якій билися бурґунди з гунами, каже про Фолькера, який перемагає всіх: "Ще дякую, що хоча б я від рук його пішов" ["Еще спасибо, что хоть я от рук его ушел"] (строфа 2001, переклад Ю.Б. Карнєєва). Не кажучи вже про те, що слівце "хоча б" тут навряд чи доречне, адже змушує читача думати, що Етцелеві байдуже до власних воїнів та союзників, варто підкреслити відсутність в даному перекладі будь-якого натяку на долю. Між тим в оригіналі: "ich dankes minern heile", "завдячую своїй вдачі": Етцель безперечно має на увазі щастя, везіння, притаманне монархам. Зникло поняття "вдачі" й з іншого висловлювання цього володаря: Етцель, відсилаючи свата до Крімгільд, молить бога про допомогу послові (не "небо", як стоїть в перекладі, й не зрозуміло, якого бога він має на увазі: свого язичницького чи ж бога християн) й одночасно покладає надію на своє "щастя": "і хай допоможе мені моя вдача" (gelucke, строфа 1154). Отримавши від маркґрафа Рюдеґера обіцянку виступити в бою на його стороні, Етцель обіцяє йому, зі свого боку, не полишити без заступництва його наближених у випадкові його загибелі, але додає: "я впевнений, що в бою не очікує на тебе загибель" ["я уверен, что в бою не ждет тебя кончина"] (строфа 2165). Не зрозуміло з перекладу, на чому засновано таку впевненість. Дивлюся в оригінал: "ouch truwe ich miriern heile". Король вірить в свою вдачу, а вона поширюється й на його людей.

Персональна "вдача", "везіння" розумілися доволі конкретно й "матеріально", це певна істота, яка оберігає людину та її рід. Але в "Пісні про нібелунґів" присутня й ідея долі в ширшому розумінні. Під знаком невблаганної долі розгортається весь рух сюжету другої частини епопеї. Під час переправи військ через Дунай Гаґенові було повідомлено пророцтво, що ніхто з бурґундів не повернеться живим з країни Етцеля. Важко сказати, як усвідомлював для себе це передбачення автор епопеї: чи було це веління давньогерманської долі (його вкладено у вуста "віщих жон", русалок), чи воля господа (адже порятунок передбачено лише капеланові, який супроводжував армію та був скинутий до ріки Гаґеном, який перевіряв долю)? В будь-якому випадкові вирок вищої сили вже відомий. Але от прибулі до гунської столиці бурґунди на ранок збираються до собору, й Гаґен закликає усіх та кожного покаятися перед богом в гріхах та знати, "що до обідні йде востаннє, // Якщо цар небесний захистити не захоче нас" ["что к обедне идет в последний раз, // Коль царь небесный защитить не соизволит нас"] (строфа 1856, переклад Ю.Б. Карнєєва). Остання обмовка в устах Гаґена, який не сумнівається в правильності фатального пророкування, видається нелогічною. Ця нелогічність викликана знову ж таки неточністю перекладу, адже, згідно з оригіналом, в Гаґена існує єдиний сумнів: загинуть вони сьогодні чи пізніше (тобто чи остання це обідня в їх житті)? На божий захист він розраховувати вже не може, загибель вормсців вирішена.

Ще одне зауваження щодо відношення до смерті. Між германською героїчною поезією та просякнутою церковним духом літературою, окрім усього іншого, має місце й така відмінність. Християнство акцентувало тлінність усього земного, тлінність в прямому розумінні слова: труп гниє в могилі. Цього образу була позбавлена давньогерманська поезія. Вбитий стає здобиччю не могильних хробаків, а вовків та воронів, які панують на нещодавньому полі битви; знищити ворога означає дати харч хижакам, - таким є стійкий поетичний зворот. "Пісня про нібелунґів" вже далеко пішла від героїчної пісні, й тим не менш в ній нема мотиву тління, вбити є мертвим – і по тому^[17]. Тому слова перекладу про те, що вражені мечем Ортвіна з Мецу "тліють в сирій землі" ["тлеют в сырой земле"] (строфа 231), видаються мені привнесенням в поетику епосу чужої ідеї та фразеології^[18].

 

Кохання та шлюб

В куртуазному аристократичному суспільстві кохання й усе з нею пов’язане не може не привертати найпильнішої уваги. Відповідно й у "Пісні про нібелунґів" їй надано великої уваги. В першій частині епопеї всесторонньо змальовано стосунки двох пар – Зіґфріда та Крімгільд, Ґунтера та Брюнгільд. Ці стосунки висловлюються терміном minne. Звичайно ж, minne – це кохання. Але це кохання специфічне, воно потребує певних кваліфікацій. Minne містить в собі служіння лицаря дамі, добровільне їй підкорення; лицар вважає себе її васалом й бачить в ній свою господиню, - ідеї та терміни феодального побуту потрапляють й до словника кохання. Культ прекрасної дами, який зародився в провансальській ліричній поезії, й був перейнятий по тому німецьким міннезанґом, сприяв спірітуалізації кохання в середі пануючого прошарку, - воно більше не трактується як проста та необов’язкова функція династичного союзу знатних родів, які укладають шлюбну угоду. Але minne містить в собі й чуттєвий бік стосунків між чоловіком та жінкою. Тому розрізняли minne та hohe minne, "високе кохання".

Hohe minne неможливо зрівняти з коханням в сучасному розумінні хоча б вже тому, що це почуття зароджується в героєві задовго до того, як він зустрічається з предметом свого кохання. Кохання починається заочно. Зіґфрід почув про красу знатної Крімгільд, якої ніколи не бачив, й почав мріяти про шлюб із нею. Що він про неї знає? Те, що вона – королівна й що вона прекрасна собою. Цього достатньо, й Зіґфрід вирішує домагатися її кохання та згоди її "братів" на шлюб. Лицар є недосконалим доти, доки не відчує кохання. Лише це почуття й куртуазна поведінка, яка породжується ним, можуть надати лицареві потрібної рафінованості, й Зіґфрід мріє про кохання ще до того, к почув про існування Крімгільд. Відповідно, hohe minne виникає не як спонтанне почуття, викликане реальною індивідуальною істотою протилежної статі, але зароджується з потреби досягти стану, яке в найбільшій мірі відповідає вимогам, які висуваються до особи представника благородного стану.

Чи можливо при перекладі повністю врахувати ці особливості розуміння кохання в лицарському суспільстві? Напевно, це нелегко. Але в будь-якому випадкові Ю.Б. Карнєєву варто було б задуматися над тим, чи передає зміст hohe minne використаний ним вислів "щира пристрасть" ["искренняя страсть"] (строфа 131)? М.І. Кудряшов надав перевагу в цьому випадкові "високому коханню" ["высокая любовь"]. Адже Зіґфрід, який мріє про кохання (буквально: "який спрямував до неї усі свої душевні сили" ["устремивший к ней все свои духовные силы"]), все ще не бачив Крімгільд.

Сказане стосується й Ґунтера. Він теж побажав засвататися до Брюнгільд, не бачачи її й знаючи про неї лише те, що вона гарна, знатна та володіє незвичайною фізичною силою. В першій же строфі VI авентюри, де вперше згадується Брюнгільд, перекладач поспішає повідомити нам, що "король й направду був закоханий в одну красуню" ["король и впрямь любовь питал к красавице одной"] (строфа 325). В оригіналі інакше: мова ведеться саме про намір Ґунтера до неї посвататися та про радісне очікування ним цієї події, про його душевний підйом.

З minne як чуттєвим потягом в перекладі теж не все добре. Ґунтер, зазнавши жалюгідного фіаско в першу шлюбну ніч, ділиться зранку своїм горем зі Зіґфрідом: "Я до неї з усією душею, вона ж мене, мій друже, // Зв’язала та повісила на гак в стіні, як тюк" ["Я к ней со всей душою, она ж меня, мой друг, // Связала и повесила на крюк в стене, как тюк"] (строфа 649). Так переклав Ю.Б. Карнєєв. Трохи розпливчастіше висловився М.І. Кудряшов: "Я до неї, було, з любов’ю…" ["Я к ней, было, с любовью..."] Але в оригіналі сказано "do ich si wande minnen", й значить це в даному тексті не душевний порух, а - to make love! Таке ж значення має дієслово minnen й у строфі 528. Сенс перекладу Ю.Б. Карнєєва: "Та не схопив у діви наречений любові запоруку" ["Но не исторг у девы жених любви залог"], зізнаюся, мені не зрозумілий, і я надав би перевагу старому перекладові: "Та не хотіла діва пестити в шляхові бійця // І зберігала любощі до самого вінця…" ["Но не хотела дева ласкать в пути бойца // И сберегала ласки до самого венца..."], якби й у ньому, як й у новому перекладі, замість "вінця" стояло - "весільний бенкет". Справа в тому, що церковне вінчання в той час не було обов’язковим обрядом, й укладання шлюбної угоди та бенкет, який його супроводжував, робили шлюб законним. "Вінця" нема й у строфах 52 та 295. Нарешті, там, де Ю.Б. Карнєєв перекладає: "аби ти в свій час та строк // Дружиною наречену Нудунґа врочисто назвав" ["чтоб ты в свой час и срок // Женой невесту Нудунга торжественно нарек"], варто читати: - "Отже ти зможеш пестити її ніжне тіло" (строфа 1906). Мається на увазі язичницький шлюб.

Утримуючись від детальнішого розбору матеріалу, я хотів би лише підкреслити, що поняття minne охоплювало надзвичайно широкий та складний комплекс почуттів та стосунків, які неможливо висловити якось однозначно. Їх діапазон поширюється від крайньої спірітуалізації кохання до прямолінійної чуттєвості^[19]. Кохання, як й інші емоції, в різні ери та в різних культурах набуває специфічного забарвлення та своєрідних форм. Це, звичайно ж, необхідно повністю брати до уваги під час трактування літературного твору, який відокремлено від нашого часу майже вісьмома століттями та усією їх історією розвитку та трансформації людського еросу, що їх наповнює.

 

"Народ"

Повторю ще раз: "Пісня про нібелунґів" – лицарська епопея. Герої її, всі без виключення, належать до аристократичної верхівки суспільства – це королі, принці, знатні люди з їх оточення, могутні васали та слуги. Зіґфрід, який в попередніх переказах та піснях був безрідним знайдою, вихованцем казкового коваля, переходячи до лицарської епопеї, перетворився, у відповідність до іманентних для неї вимог, у нідерландського принца, спадкоємця престолу, хоча сліди попереднього його трактування ще помітно в "Пісні про нібелунґів".

Лицарська епопея ігнорує простолюдинів, вони в принципі не можуть фігурувати в ній. Коли мова йдеться про підданих короля, то маються на увазі його благородні васали. Якщо йдеться про "бідняків", то зазвичай під ними маються на увазі не знедолені люди, а недостатньо забезпечені лицарі. З неблагородних до пісні можуть потрапити лише бюрґери, - оскільки дія пісні в значній частині відбувається у Вормсі.

Проте в новому перекладі "Пісні про нібелунґів" з’являється народ. Так, при описі урочистостей у зв’язку з посвяченням Зіґфріда у лицарі в пісні сказано, що в соборі панувала неймовірна тиснява? Усім хотілося бути присутнім на врочистій церемонії. Як це перекладає Ю.Б. Карнєєв?

 

Поки у славу Божу обідня в храмі йшла,

Натовп простих людей на площі наростав.

Народ ішов стіною…

[Пока во славу Божью обедня в храме шла,

Толпа простого люда на площади росла.

Народ валил стеною...]

(строфа 33)

 

В оригіналі згадуються liuten, слово, яке доволі ризиковано перекладати в контексті цього твору, як "простолюдини". Наприклад, при описі сцени фатального полювання, яке закінчилося вбивством Зіґфріда, також зустрічається це слово (строфа 961), але зрозуміло, що тут маються на увазі просто учасники погоні за звіриною. Передача ж в цитованому уривкові liuten як "народ" або "простий народ" призвела до нісенітниці загалом: виходить, що у той час, як у храмі на обідні була присутня знать, натовп народу ріс на площі! Між тим, само собою зрозуміло, що церковну службу мали відвідувати усі прихожани, як знатні, так й простолюдини. М.І. Кудряшов у свій час переклав точно: "На честь Господа обідня в соборі почалася, / Незнана досі тиснява при цьому здійнялася…" ["В честь Господа обедня в соборе началась, / Неслыханная давка при этом поднялась..."] Але Ю.Б. Карнєєв вочевидь схиляється до думки, що коли собор відвідують королі та знать, народ лишається на площі. Сцену вінчання двох пар, Зіґфріда з Крімгільд та Ґунтера з Брюнгільд, зображено в перекладі так само, як й щойно задану сцену посвячення Зіґфріда у лицарі: "Був сповнений храм й довкола нього стіною стояв народ" ["Был полон храм, и вкруг него стеной стоял народ"] (строфа 644). В оригіналі просто: "почалася тиснява"^[20].

Можливо, перекладача збентежило те, яким чином усі вормсці уміщалися в собор? Але, по-перше, катедральний собор володів великою місткістю, а місто в середні віки не було густо населеним. По-друге, й головне, навіть якщо б ми припустили, що з точки зору здорового ґлузду це є неможливим, то варто мати на увазі, що автора "Пісні про нібелунґів" подібні міркування ніяк не могли зупинити, - згадаємо, що з бенкетної зали Етцеля, в якій спалахнув смертельний бій поміж бурґундами та гунами, було викинуто сім тисяч трупів! У епосі можливі й не такі речі. Гаґен зміг переправити через Дунай в човні за одну ніч багатотисячне військо! Але в розглянутих зараз цитатах мене цікавить інше: невірною є думка, що становий поділ середньовічного суспільства виявлявся у тому, що пани відвідували собор, а народ же нібито не мав до нього доступу.

На початкові V авентюри описано з’їзд до Вормсу на свято знатних гостей; їх зовнішність, одяг, зброя викликають загальний захват навіть у тих, хто отримав важкі поранення в нещодавній війні проти саксів. Не викликає сумнівів, що маються на увазі лицарі Ґунтера. В будь-якому випадкові, якщо вислів "al die liute ... uber al daz Guntheres lant" (строфа 270) є достатньо невизначеним та може бути перекладений як "народ" та "усі бурґунди" (хоча мені це видається спірним), то "дозвільні містяни" ["досужные горожане"], що з’являються в строфі 269, заклопотані тим, чи вдасться королівське свято, являють собою внесок перекладача, а не самого автора "Пісні про нібелунґів".

Полишаючи разом з Ґунтером та його побратимами свою батьківщину, Брюнгільд прощається з найближчою ріднею. Перекладач вважає, вірогідно, це недостатнім, й він змушує її проститися ще й "з народом та країною" ["с народом и страной"] (строфа 526), хоча в оригіналі "народу" взагалі нема, а про країну сказано, що вона її покинула.

Не згадується в оригіналі народ й у строфі 715 (в перекладі "Народом керував Зіґфрід зі славою дев’ять років…" ["Народом Зигфрид правил со славой девять лет..."]). Нема "простолюдинок" в сцені опису горя, викликаного загибеллю Зіґфріда (строфа 1037); в оригіналі "der guoten burgaere wip", "дружини добрих містян", а ці останні в попередній строфі були названі edelen – усі особи, які так чи інакше стикалися з двором та знаттю, в зображені автора пісні уже були шляхетними. Нема "простого народу" й при зустрічі Крімгільд з дружиною маркґрафа Рюдеґера (строфа 1301), - тут сказано про людей маркґрафа, які поспішали назустріч знатній гості вершки та пішки.

В сцені роздачі Данквартом подарунків гостям Брюнгільд згадуються бідняки. Як вважає перекладач, вони отримували подарунки й виходить, що бідняки фігурували серед гостей. Насправді це, звісно, не так. "Бідняк, якому багатством видавалась раніше марка" ["Бедняк, кому богатством казалась раньше марка"] (строфа 515), - зовсім не бідняк, адже марка була доволі великою цінністю в той час. Згадувані тут бідняки – це жебраки, які могли годуватися за рахунок тих, хто отримав щедрі подарунки^[21]. "Й той, хто напередодні лахміттю би радів, // Розкішним одягом тепер палац дивував" ["И тот, кто накануне обноскам был бы рад, // Роскошною одеждой теперь дворец дивил"] (строфа 516), - як потрапили до палацу в якості гостей на весіллі королеви жебраки в лахмітті? Їх там не було, адже в тексті пісні сказано: "По залі походжали в багатому одязі ті, хто до того ніколи не носив настільки розкішних убрань". Данкварт роздавав подарунки придворним, а не жебракам.

Поява в перекладі "Пісні про нібелунґів" "бідняків" та "простолюдинів" розмиває ті невидимі, але доволі чіткі санові кордони, за які думка автора лицарської епопеї не виходила.

 

Багатство

Загалом можна помітити, що не все добре в перекладі з поняттями бідності та багатства. Слід було звернути більше уваги на ту найважливішу обставину, що у феодальному суспільстві ці поняття володіли найсильнішим становим забарвленням. Термін riche в низці випадків значив не "багатого", а "могутнього", або об’єднував обидва ці значення. Місцями це враховується в перекладі, але інколи зустрічається неточне трактування вказаних термінів, в результаті чого відбувається спотворення змісту тексту.

Наприклад, в IV авентюрі оповідається про те, як Зіґфрід зібрався покинути вормський двір та як бурґундські королі намагались його втримати. "Dar zuo was er ze riche, daz er iht naeme solt" перекладено: "Служив він не за платню – багатий він й без того" ["Служил он не за плату - богат он без того"] (строфа 259). Це звучить дивно, адже знатний лицар взагалі служив не за платню, а за ленні жалування або за подарунки господаря. Тут малась на увазі не платня за службу, подібна думка стосовно нідерландського принца не могла прийти в голову середньовічному поетові, який чудово знав про стосунки в феодальному середовищі. Називаючи Зіґфріда riche, автор епопеї мав на увазі його станову приналежність, знатність та могутність, які, зрозуміло, передбачали, зокрема, й багатство, але зовсім не були похідними від нього. Зіґфрід був "надто могутній, знатний, для того, аби йому можна було запропонувати дарунки", - от сенс цієї фрази^[22], адже, згідно з тодішнім уявленням, отримання подарунку тягнуло за собою відому залежність від дарувальника, а Зіґфрід вважався рівним за народженням та становищем королеві Ґунтеру та його братам.

Такою самою є й справа в ІХ авентюрі. Крімгільд приймає Зіґфріда, який прибув до Вормса в якості посланця Ґунтера, аби повідомити про заручини його з Брюнгільд та про швидке прибуття молодят. Вона посадила Зіґфріда та подякувала за гарну новину. "Мені було б приємно винагородити вас золотом за службу вісника, але ви є надто для цього знатним, і я назавжди лишуся вам вдячною" (строфа 556). Думка Крімгільд в даному випадкові знову ж таки полягає в тому, що настільки могутньому та шляхетному панові, як Зіґфрід, не можна пропонувати подарунків, адже це могло бути сприйнятим як намір поставити його в залежність від себе, відповідно, й як образа. Але закоханий Зіґфрід відповідає: "Навіть якби тридцять країн були моїми, все одно я з радістю б сприйняв подарунок з ваших рук" (строфа 557). Залежність від коханої його не лише не лякає, але є приємною. Тут варто згадати, що згідно з куртуазним кодексом, стосунки між закоханим лицарем та знатною дамою вибудовувалися за подобою стосунків васала та сеньйора. Як це перекладено Ю.Б. Карнєєвим? Замість посилання на "знатність" в строфі 556 читаємо: "Тому не треба золота, хто на нього багатий й без того" ["Тому не нужно золота, кто им богат и так"]. А в строфі 557 "тридцять країн" замінено на вислів: "Якби я був… багатшим в тридцять разів" ["Будь я... богаче в тридцать раз"]. Ідея, яка полягала в основі дарування подарунків, була втрачена, усе зведено до доволі пласкої думки, що Зіґфрід багатий і без золота Крімгільд!

З плутаниною щодо того, хто кому має робити подарунки, ми зустрінемося й у інших місцях перекладу. Так, у згаданій вище сцені бенкету з приводу прийняття Зіґфріда у лицарі шпільмани, мандрівні співці, отримують, як це було прийнято при дворах, щедрі подарунки від господаря. В перекладі ж Ю.Б. Карнєєва дарувальник та отримувачі дарів помінялися місцями, й "щедрим й ще щедрішим" ["щедрым и тороватым"] виявлявся "кожен запрошений" ["каждый приглашенный"] (строфа 41)...

XXV авентюра відкривається строфою, в якій читаємо: "Гостей багатших від вормсців не бачив світ давно" ["Гостей богаче вормсцев не видел мир давно"]. Але в оригіналі стоїть: "hochgemuoter recken" (строфа 1506). Hochgemuot зовсім не значить "багатство". Це одне з ключових понять лицарської епопеї, яке стосується феодальної етики, стилю поведінки знатної особи. В це поняття входять аристократичний штиб життя, який викликає в оточення повагу; настрій та норов, притаманні шляхетній особі; зарозумілість та зверхність. Те, що в тій самій строфі згадано зброю та одяг вормський королів, слугує не доказом їх багатства, а ознакою їх високого соціального статусу.

Маркґраф Рюдеґер, який постав перед дилемою: зберегти вірність своїй пані Крімгільд чи дружбу з бурґундськими королями, - просить Крімгільд та Етцеля звільнити його від присяги васальної вірності та пропонує повернути їм подаровані йому ленні володіння ("землі з бурґами"). "Піду я на чужину у вигнання на своїх двох" ["Пойду я на чужбину в изгнанье на своих двоих"], абсолютно точно переклав М.І. Кудряшов. Інакше в Ю.Б. Карнєєва: "Вже краще у вигнання з сумою піду я звідси" ["Уж лучше я в изгнание с сумой уйду отсель"] (строфа 2157). Для лицаря символом бідності, відмови від благ, якими він був наділений сеньйором, слугувало те, що він не має коня, - бідністю знатна людина в будь-якому випадкові займатися не став!^[23]

Не менш дивно звучать з вуст Крімгільд слова про те, що даремно вони з Етцелем "не скупилися" на дари Рюдеґерові (королева ще не знає, що маркґраф загинув, лишаючись їм вірним васалом): скупість за будь-яких умов була б протипоказана сеньйорам. Щедрість вважалася невід’ємною ознакою пана та слугувала однією з найголовніших його переваг. В оригіналі читаємо: "Допомогли нам, королю Етцелє, роздавання дарів? "(строфа 2229).

На бенкеті, влаштованому в Ксантені після повернення Зіґфріда з молодою дружиною, його матір Зіґлінд щедро обдаровувала присутніх. "Гостей, на свято скликаних, вона одягнула так, / Що в одязі золототканому ходив в колишньому жебрак" ["Гостей, на праздник званных, она одела так, / Что в платьях златотканых ходил былой бедняк"] (строфа 712). Звідки на королівському святі узявся жебрак? Не знаю: в оригіналі мається на увазі почет, й це було зрозуміло вже М.І. Кудряшову ("почет їх / Ходив у золотому одязі коштовному" ["свита их / Ходила в златоцветных одеждах дорогих"]). Але Ю.Б. Карнєєву не достатньо й "жебраків", й він додає знову ж таки від себе: "Зі знатним паном у величності суперничав служник" ["С вельможей знатным в пышности соперничал слуга"...], - справа, яка в становому суспільстві узагалі неможлива!

Володар гунів Етцель засилає вата до Крімгільд. Той, переконуючи її прийняти шлюбну пропозицію, зокрема, підкреслює могутність Етцеля: "йому зі страхом слугує багато героїв" (строфа 1215). Отже, велич середньовічного монарха виявляється перш за все в його владі над великою кількістю вірних васалів. В перекладі Ю.Б. Карнєєва це виглядає дещо інакше: "Багатим є володар гунів, могутнім та відомим" ["Богат владыка гуннов, могуч и знаменит"]. – Специфіку феодального панування змазано.

От ще подібний приклад. В XXXVII авентюрі гунський воїн каже Крімгільд про те, що її найсильніший васал Рюдеґер не виконує свого обов’язку й не б’ється за неї, хоча отримав від сеньйора немало "людей, земель та бурґів" (строфа 2139). В перекладі Ю.Б. Карнєєва: "Немало він подарунків, й замків, й земель / Від вашого подружжя в нагороду заслужив…" ["Немало он подарков, и замков, и земель / От вашего супруга в награду заслужил..."]^[24]. Люди, васали в обох цих випадках зникли! Автора "Пісні про нібелунґів", на відміну від перекладача, цікавить не те, що знатні пани є багатими, - що само собою є зрозумілим й не є для нього особливо цікавим, - але шляхи використання ними багатства: воно надавало їм можливість бути щедрими, залучати на службу лицарів, облаштовувати бенкети, взагалі вести куртуазний штиб життя. Це є головним.

На жаль, перекладач далеко не завжди рахується зі становим сенсом трактування багатства в епопеї. Я дозволю собі навести ще один приклад.

Бурґунди прибувають до гунського двору. Крімгільд зустрічає їх неласкаво й, помітивши незадоволення Гаґена, каже йому: "А з чим таким із Вормсу прибули ви до мене, // Аби була я радою приймати вас в своїй країні? " (строфа 1739). Вона явно натякає на відібраний в неї скарб нібелунґів (про що прямо каже в строфі – 1742). Це її зауваження у вищій мірі є суттєвим для розуміння сенсу конфлікту між Крімгільд та бурґундами. Той, хто володіє скарбом, той є могутнім, тому належить й влада, адже скарб в епопеї фігурує в якості символу панування; в свідомості Крімгільд скарб та влада переплелися до того ж й з образом Зіґфріда. Що ж вона чує у відповідь?

 

Із посмішкою каже Гаґен: "Коли б я знав заздалегідь,

Що за гостинність ви вимагаєте данину,

Повірте, я б погодився по світові піти,

Аби лише вам, пані, дарунок привезти".

[С усмешкой молвил Хаген: "Когда б я знал заране,

Что за гостеприимство вы требуете дани,

Поверьте, согласился б я по миру пойти,

Чтоб только вам, владычица, подарок привезти".]

(строфа 1740)

 

Таким є переклад Ю.Б. Карнєєва. В дійсності Гаґен каже Крімгільд дещо інше. Його насміхання висловлюється не в припущені, що королева вимагає від прибулих платні за гостинність, це було б пласко й не зачепило б її. Сенс слів Гаґена такий: "якби я знав, що ви, королево, приймете подарунок від мене, васала, то, якби я був достатньо багатим, я би вам що-небудь підніс би" (пор. переклад М.І. Кудряшова, який зрозумів це місце правильно). Іронія тут глибша та зліша: адже в феодальному суспільстві подарунки роблять пани васалам, загалом особи, які стоять вище на соціальній драбині, тим, хто обіймає скромніше місце, але не навпаки, адже той, хто отримав подарунок, вважався підвладним тому, хто подарував: а королева нібито жадає подарунку від Гаґена! Таке припущення є образливим. От у чому полягає тонка насмішка, абсолютно зрозуміла середньовічній аудиторії: своїми вимогами Крімгільд порушує становий етикет!

 

* * *

Тепер я хотів би зупинитися на інтерпретуванні перекладачем двох епізодів "Пісні про нібелунґів", які у найвищій мірі є істотними для розуміння її концепції, - на сварці Крімгільд з Брюнгільд та на вбивстві Крімгільд Ґунтера, а по тому й Гаґена.

 

Через що посварились королеви?

Сварка, яка відбулася між юними королевами, являє собою один з вирішальних моментів усього сюжету "Пісні про нібелунґів", її наслідком стало вбивство Зіґфріда, а від нього тягнеться прямий зв’язок до загибелі бурґундів. Що ж послужило причиною цієї направду фатальної сварки? Як ми розуміємо з XIV авентюри, спочатку мова йшлася про те, хто з королів кращий та сильніший – Ґунтер чи Зіґфрід, й поки жінки порівнювали їхні особисті переваги, суперечка не переростала у відкриту сварку. Вибух відбувся після переходу розмови на становий ґрунт. Наскільки можна зрозуміти з розмови, Крімгільд розгнівалася після заяви Брюнгільд, що Зіґфрід - "звичайний васал" Ґунтера (строфа 821). Крімгільд каже, що не повірить, нібито її брати й рідні насмілилися б видати її за "піддану" (строфа 822). Слово за словом, й поміж королевами відбувається обмін різкими заявами. Коли того самого дня вони знову зустрічаються на вході до храму, Крімгільд прямо називає Брюнгільд наложницею Зіґфріда та надає їй докази – перстень та пояс. Розрив стає повним та остаточним.

Усе видається логічним – окрім одного: чому так розгнівалася Крімгільд при словах Брюнгільд, що Зіґфрід – васал Ґунтера? Адже Зіґфрід під час подорожі разом з Ґунтером до Брюнгільд (авентюри VI та VІІ) сам запропонував королеві, що він стане видавати себе за його людину й робити вигляд, нібито служить йому як своєму панові, - ця омана може допомогти, на його думку, успіхові сватання. Звичайно ж, тут існує велика різниця: Ґунтер та Зіґфрід прикидалися, один – паном, інший – його васалом, тоді як Брюнгільд вірила, що так і є насправді^[25]. Що ж стосується Крімгільд, то вона, вірогідно, взагалі не знала про цю вигадку, й зверхня поведінка Брюнгільд не могла її не зачепити. Й усе ж таки раптова ярість Крімгільд не видається мені вмотивованою^[26], в будь-якому випадкові якщо цілком довіритися перекладові Ю.Б. Карнєєва.

Звернемося до подій, що відбулися раніше і які підготували конфлікт XIV авентюри. Спробуємо при цьому з’ясувати, які соціальні терміни застосовувались до Зіґфріда. Коли вони разом з Ґунтером припливли до Ісландії й він видав себе за васала Ґунтера, це було ним висловлено такими словами: "Gunther si min herre, und ich si sin man", "нехай Ґунтер буде моїм паном, а я – його людиною (васалом) ", каже Зіґфрід (строфа386). Вони домовляються ошукати Брюнгільд, й Зіґфрід прислуговує Ґунтерові (diente). Після прибуття до Ізенштейну він веде під вузда його коня (строфи 396, 397, 398). Брюнгільд, яка вийшла до них, звертається спочатку до Зіґфріда, але той відхиляє цю честь й поспішає повідомити її: "мій пан (сеньйор) стоїть попереду", й вказує на Ґунтера ("скромним васалом" він іменує себе лише в перекладі Ю.Б. Карнєєва, строфа 420). Брюнгільд приймає цю термінологію: "ist er din herre unt bistu sin man" (строфа 423).

Після змагань з Ґунтером (тобто зі Зіґфрідом, який, ховаючись під плащем-невидимкою, здійснює замість Ґунтера богатирський подвиг) переможена Брюнгільд оголошує своїм рідним та людям, що віднині вони – піддані вормського короля (undertan, строфа 466), й ті на знак підданства стають перед ним на коліна (строфа 467). Поміж тим хитрий Зіґфрід, заховавши плащ-невидимку, знову з’являється при дворі й, роблячи вигляд, що він нічого не знає, питає "свого пана", чи скоро розпочнуться змагання (строфа 471, але в оригіналі нема слів "ваш васал" та "мій володар"). Перш ніж дати згоду на від’їзд до Бурґундії, Брюнгільд збирає на нараду своїх "рідних та людей" (mage unde man, строфи 475, 476), а Зіґфрід тим часом поспішає в країну нібелунґів, аби привезти допомогу Ґунтерові, й наказує йому сказати королеві, що це він, Ґунтер, його послав. Незабаром Зіґфрід повертається зі загоном нібелунґів, й на питання Брюнгільд Ґунтер відповідає: "це мої люди (ez sint mine man, строфа 509), що відстали від мене в дорозі". Брюнгільд вітає новоприбулих, але Зіґфріда - "інакше, аніж інших"^[27].

В Х авентюрі описано прибуття Ґунтера з дружиною до Вормсу та заручини Зіґфріда з Крімгільд. Усі сідають за стіл, й тут Брюнгільд заплакала, побачивши Зіґфріда, який сів поруч з Крімгільд. На питання Ґунтера про причини її смутку його дружина відповідає: "Чи можу я не лити сліз, // Якщо таку образу мій муж сестрі наніс, // За власного васала вирішив її віддати? // Як, бачачи їх поруч від горя не ридати? " ["Могу ль не лить я слез, // Коль тяжкую обиду мой муж сестре нанес, // За своего вассала ее решив отдать? // Как, видя рядом с ней его, от горя не рыдать?"] (строфа 620). Не будемо вгадувати, чим насправді викликано горе Брюнгільд: становою пихою, яку було скривджено, чи ж тим, що Зіґфрід (якого вона знала раніше й кохала, згідно з переказами, які передують "Пісні про нібелунґів") знехтував її коханням? Обурення Брюнгільд було таким великим, що вона оголосила чоловікові: "З великим бажанням від сорому я би втекла звідси" (строфа 622)^[28]. Мені зараз важливим є лише застосований нею до Зіґфріда термін eigenholde. Значення цього терміну – не "васал", а "невільний", "залежний", "холоп".

Отже, вже не man, але eigenholde! Ґунтерові доводиться відкрити Брюнгільд, що Зіґфрід, як і самий він, - могутній король, володар багатьох бурґів та широкої країни, а тому повністю гідний бути чоловіком його сестри (строфа 623). Але що б не казав Ґунтер, Брюнгільд продовжувала сумувати (строфа 624), - чи потрібний інший доказ того, що справжню причину її горя було приховано. Відзначимо: Брюнгільд вже знає, що Зіґфрід насправді не васал й тим більше не холоп Ґунтера.

Наступна сцена, яка привертає нашу увагу, відбувається через десять років після описаних подій. Брюнгільд запитує: чому Зіґфрід, eigen man її та Ґунтера, так довго не був у них на службі? (строфа 724). Знову ж таки, не "васал" (man), а - "власна людина", "невільний служник"! Вона спонукає Ґунтера запросити Зіґфріда з Крімгільд до Вормсу, й король врешті решт поступається її проханням, але не тому, що Зіґфрід нібито має йому служити, а лише внаслідок її наполегливості. Він надсилає по нього 30 своїх людей (man), знатних васалів, на чолі з графом Ґере. Прибулих до Бурґундії Зіґфріда та Крімгільд приймають з великою шаною. Під час бенкету Брюнгільд при поглядові на Зіґфріда прийшла в голову думка, що "ніколи не було такого могутнього холопа (eigenholde – не "васала", як в перекладі!), й вона все ще була до нього прихильна" (строфа 803).

Що це все нам дає? Зіґфрід свого часу видавав себе за васала (man) Ґунтера, - подібними ж васалами були й усі інші знатні особи та лицарі в оточенні бурґундського короля. Але Брюнгільд вперто називає його "холопом", "невільним слугою", "залежною людиною" (eigenholde). Та якщо в першому терміні не міститься жодного приниження свободи та шляхетності особи, яка є васалом, то другий термін, рівно як й аналогічний до нього термін eigen man, має дуже сильний зневажливий сенс, якщо його застосовувати до такої людини, як Зіґфрід! Перекладач не врахував цієї відмінності, й скрізь, де в сцені сварки королев він називає Зіґфріда "васалом", "підданим", варто читати "холоп", "невільний".

Природно, що Крімгільд була жорстоко скривджена, - адже, поміж усім іншим, сцена ця, як й наступна за нею сцена біля воріт храму, відбувалася публічно, за численних свідків (дами посварилися під час лицарського турніру), й от, при усьому дворові чоловіка Крімгільд названо "залежним слугою"! Така образа, висловлена на людях, є незмивною^[29]. Треба ще врахувати, що в ту еру слово зберігало магічну роль: вірили, що воно здатне впливати на людину, якій адресовано, й подібно тому як хвала може бути позитивною для неї, хула здійснює на ображеного свій шкідливий вплив. Внутрішня цілісність особистості могла постраждати від зневажливого прізвиська. Це робить зрозумілішою бурну реакцію Крімгільд.

В перекладі Ю.Б. Карнєєва гостроту ситуації приховано нечіткістю, я б дозволив собі сказати, неакуратністю термінології. От Крімгільд, погрожуючи увійти до собору першою, заявляє: "Сьогодні ж ти побачиш, що вища родом я…" ["Сегодня ж ты увидишь, что выше родом я..."] (строфа 828). Але мова йдеться е про те, хто високородніше, в оригіналі стоїть зовсім інше: "daz ich bin abelvri" - "що я вільнонароджена" (або "шляхетна та вільна"). Ця заява може виявитися дивною: хто ж не знає, що рідна сестра короля – вільна? Але жінка, беручи шлюб, набувала юридичного статусу чоловіка, й оскільки Зіґфрід був названий "невільним слугою", то й дружину його тим самим визнали залежною. Й тому доволі логічно Брюнгільд заявляє Крімгільд: "Не хочеш бути рабою, // То з дамами своїми не йди в собор зі мною…" ["Не хочешь быть рабой, // Так с дамами своими в собор нейди со мной..."] (строфа 830, переклад М.І. Кудряшова). Погодьтеся, що ці слова мають інший сенс, аніж той, який міститься в перекладі Ю.Б. Карнєєва: "Коли ти впевнена, // Що вірністю васальною нехтувати вільна…" ["Коль ты убеждена, / Что верностью вассальной пренебрегать вольна..."]. Васальна вірність – вірність вільної людини. Тут же мова йдеться про рабиню, холопку, а не дружину васала, ленника. От до чого дійшла справа! Трохи раніше, якщо вірити Ю.Б. Карнєєву, Крімгільд каже Брюнгільд:

 

"От що ще дивним є: коли він справді ленник твій

Та володієш ти за правом ним та мною,

Як смів він довго так вам данину не сплачувати?.."

["Вот что еще мне странно: коль впрямь он ленник твой

И ты повелеваешь по праву им и мной,

Как он посмел так долго вам дани не платить?.."]

(строфа 825)

 

Але й тут в перекладі виявилися змазаними вирішальні змістові поняття: замість "ленника" треба читати "холоп" ("кріпосний", din eigen), а замість "данини" - "чинш" (zins), тобто платіж, який стягувався зі залежного селянина. Власне, останній рядок має виглядати наступним чином: "як довго він сидів [на ділянці землі, у своєму володінні], не сплачуючи оброку". Зіґфріда прирівняно до звичайного селянина, до оброчного мужика! Точно так само в строфі 838 слова Брюнгільд "Нехай дружина ленника дасть пані своїй пройти" ["Пускай супруга ленника даст госпоже пройти"] в оригіналі звучать так: "холопці (eigen diu) ніколи не пройти перед королевою".

…Я передбачаю продовження: "перед нами поетичний текст, а не юридичний документ й ваші термінологічні тонкощі тут ні до чого! " Перекладачеві відтінки соціально-правового словника "Пісні про нібелунґів" дійсно здалися несуттєвими, й він ними повністю знехтував. Усе питання, одначе, полягає в тому, чи так само ставилися до термінології епопеї її автор та сучасна йому аудиторія? Терміни eigen man, eigenholde зустрічаються у всій широкій поемі виключно в наведених зараз місцях, ні до кого, окрім Зіґфріда, вони не застосовуються. Як я вже підкреслював раніше, люди низького соціального становища до кола огляду поета взагалі не входили, - тим різкіше й виразніше на загальному шляхетно-куртуазному тлі епопеї мали прозвучати ці прізвиська-ляпаси: "холоп", "слуга", "кріпосний", "раба". Необхідно, далі, мати на увазі, що в феодальній свідомості право обіймало величезне місце, хоча, значення юридичного аспекту життя демонструється ледь не в кожній авентюрі "Пісні про нібелунґів"^[30]. Поезія та право, такі далекі одне від одного в нашому усвідомленні, були, навпаки, тісно пов’язані в духовній культурі середніх віків, й цю її "синкретичність" не можна оминати увагою.

Підбиваючи підсумки, варто визнати, що перекладач не обтяживши себе зацікавленістю, яким є дійсний зміст використаних в пісні соціальних термінів, зокрема стосовно Зіґфріда, й тлумачачи їх навмання, доволі приблизно, тим самим позбавив себе можливості зрозуміти й справжній сенс усієї сцени, настільки важливої для головного конфлікту епопеї.

 

Чи бажав Гаґен смерті Ґунтера?

Заключна сцена "Пісні про нібелунґів" – загибель Ґунтера та Гаґена від рук спраглої помсти Крімгільд – інтерпретована перекладачем таким чином: Крімгільд вимагає від Гаґена повернути скарби, які колись були в неї відібрані, той відмовляється, заявляючи, що доти, доки живий хто-небудь з бурґундських королів-братів, він буде мовчати про розташування скарбу. Тоді Крімгільд зі словами: "Від присяги звільню я вас" наказує відтяти Ґунтерові голову та показує його закривавлену голову Гаґенові. Той торжествує: тепер ніхто не знає, де скарб, а він таємниці не видасть. Крімгільд особисто відрубує йому голову, переконавшись, що скарбу їй не здобути.

Чи є обґрунтованим таке тлумачення? Якщо виходити з того, що дещо подібне зображено й у скандинавському варіанті легенди про загибель Ґьюкінґів, то ствердна відповідь видається правильною^[31]. Щоправда, за співставлення обидвох версій видно, що Ґунтер (ісл. Ґуннар) та Гаґен (ісл. Гьоґні) обмінялися ролями: в "Едді" Ґуннар висуває вимогу смерті Гьоґні як умову видати скарб, а в німецькій епопеї Гаґен заявляє, що не відкриє таємниці, поки живий Ґунтер. Але колізія та сама.

Й тим не менш я сумніваюся в переконливості такого тлумачення цього місця в "Пісні про нібелунґів". Причина моїх сумнівів полягає перш за все в тому, що в низці пунктів переклад є неточним. Порівняємо текст Ю.Б. Карнєєва з дослівним перекладом.

 

2368

Лише всміхнувся Гаґен: "Не варто лякати мене.

Заприсягнув я вашим братам про скарб мовчати,

Допоки не дізнаюся, що згинули всі троє,

І де він є – цього я вам до смерті не скажу".

[Лишь усмехнулся Хаген: "Не след меня стращать.

Поклялся вашим братьям о кладе я молчать,

Покамест не узнаю, что умерли все трое,

И где он - этого я вам до гроба не открою".]

 

Сказав тоді похмурий Гаґен: "Пуста це мова, шляхетна королево. Я заприсягся, що не покажу скарбу. Поки живий хоч один з моїх панів, я нікому скарбу не віддам".

 

2369

Вона у відповідь: "Від присяги звільню я вас",

Й відтяти брату голову звеліла у той час,

Й до Гаґена назад повернулася по швидше,

Відрубану голову несучи за шовк кучерь.

[Она в ответ: "От клятвы освобожу я вас",

И обезглавить брата велела сей же час,

И к Хагену обратно вернулась поскорей,

Отрубленную голову влача за шелк кудрей.]

 

"Я покладу цьому край ", - сказала шляхетна дама, вона звеліла вбити брата. Йому відтяли голову; за волосся вона принесла її героєві з Троньє, й було це йому великим горем.

Ми можемо переконатися, що Гаґен насправді не казав, що він нібито заприсягнувся мовчати про скарб допоки не дізнається про смерть всіх трьох братів (Ґунтера, Ґізельгера та Ґернота, - два останні вже загинули в битві з гунами). При цьому в перекладі Ю.Б. Карнєєва з’являється невідповідність: Гаґен нібито заприсягся мовчати про скарб доти, доки живими є брати, й разом з тим заявляє, що не відкриє цієї таємниці "до смерті"! Гаґен присягнувся в іншому: не відкривати таємниці. Думка його є простою: допоки живі королі, вони – господарі скарби. Тому й Крімгільд не розуміє слів Гаґена так, як тлумачить їх перекладач ("Від присяги звільню я вас"), вона просто "кладе край" багаторічній ворожнечі, доводячи її до бажаного нею фатального кінця, й наказує відтяти голову Ґунтерові не для того, аби змусити Гаґена говорити, а у помсту за вбивство Зіґфріда, співучасником якого був її брат. Гаґен переживає горе при виглядові відтятої голови свого пана (про що переклад мовчить).

Я хотів би, аби мене зрозуміли правильно. Я не наполягаю на тому, що в "Пісні про нібелунґів" взагалі відсутній будь-який слід старого мотиву, який з крайньою виразністю видно в "Ґренландській Пісні про Атлі": вбивство одного з власників скарбу як умова його видачі та збиткування того, хто вижив, над обманутим вбивцею. Я припускаю інше: цей мотив відомий авторові епопеї (див. строфи 2370-2371), й він з ним рахується; але мотив цей істотно послаблено й частково перероблено. Причина такої, нехай і неповної, трансформації зрозуміла: німецька лицарська епопея була створена (перестворена з використанням старих пісень) в зовсім іншому ідеологічному середовищі, аніж еддичні пісні. Язичницька етика в "Пісні про нібелунґів" неминуче піддалася значним корективам. Якщо в "Старшій Едді" брат міг вимагати смерті брата (Гьоґні та Ґуннар – брати) для того, аби потім кинути жадібному тиранові Атлі гордовитий виклик: "ти радощів // так не побачиш, // як не побачиш // ти наших скарбів!" ["ты радости // так не увидишь, // как не увидишь // ты наших сокровищ!"] – то чи можна припустити, що Гаґен – старший васал Ґунтера – поставив би таку умову? Гаґен не каже Крімгільд: спершу вбий мого сеньйора, й не натякає на подібну можливість. Це було б супроти усіх норм феодальної поведінки, найчорнішою зрадою, яку лише можливо було вигадати в суспільстві, яке будувалось на стосунках особистої вірності та заступництва. Гаґен, звісно, хотів померти чесним та лишити по собі пам’ять, незаплямовану славою Юди. Як же міг він підбурювати Крімгільд вбити свого пана? Така думка не могла прийти авторові "Пісні про нібелунґів"  в голову. Вбивство брата його власною сестрою жахає Гаґена, й він дуже точно, в  категоріях свого часу, називає її valandinne, "дияволицею", адже на таке злодіяння міг наважитися лише той, ким заволодів диявол^[32]. Крімгільд порушила усі закони – й людські, й божі, й Гільдебранд одразу ж її карає вдаром меча. Поміж тим смерть Гаґена, "кращого з героїв", оплакує навіть його ворог Етцель.

Стара тема принесення в жертву брата заради збереження магічного скарбу вже доволі важко виявляється в фіналі "Пісні про нібелунґів". Її переплетено з новими мотивами, продиктованими лицарською етикою, деформовано ними, й останні переважають. Я вважаю, що за перекладу цього доволі відповідального місця варто було б можливо ближче триматися змісту оригіналу й не давати настільки прямолінійного її трактування, яке виявляється доволі суперечливим щодо етичних установок та ідеалів лицарського епосу.

 

Чи є Ісландія "островом"?

В першій частині "Пісні про нібелунґів" свого роду співставлень – й протиставлено – два світи: реальний, сучасний авторові, й казково-легендарний. Перший світ – Бурґундія, а точніше, вормський двір з його куртуазно-лицарським побутом. Цей світ зображено у вищій мірі конкретно й наочно, автор бачить його в усіх деталях й фарбах. Поведінка людей в цьому світі реальна й правдоподібна, за всієї її поетизації. Інший світ – батьківщина Зіґфріда та батьківщина Брюнгільд. Тут можливі усілякі дива – битва з драконом та з богатиркою, здобуття скарбу та плаща-невидимки, підкорення чудесних нібелунґів. Герої цього світу володіють особливими якостями, непереможністю, невразливістю, надлюдською силою та непохитною безстрашністю. Природно, що в атмосфері бурґундського двору вихідці зі світу легенди, Зіґфрід та Брюнгільд, не можуть органічно прижитися, й не зважаючи на укладені ними шлюби з вормсцями, вони залишаються в ньому чужинцями. Зіґфрід гине, Брюнгільд зникає з поля зору епопеї після того, як відіграла свою роль в розпалюванні фатального конфлікту^[33].

Але такими ж чужими й незрозумілими були й самі країни, звідки з’явилися до Вормсу ці герої. В той час, як Австрія й, частково, Бурґундія (хоча й у меншій мірі, оскільки, як вважається, автор "Пісні про нібелунґів" родом був з Дунаю), вимальовуються в епопеї як реальні простори, з містами, палацами, шляхами сполучення, лісами, - Нідерланди, Ісландія, Норвегія лишаються для поета не більш, як туманні географічні назви. Їх він не "бачить" так, як бачить області Центральної Європи.

Якщо уявлення про Північ у мешканців континентальної частини Європи в середні віки взагалі були доволі розмитими та невизначеними, то автор "Пісні про нібелунґів", недостатньо заглиблений в географію за межами Австрії, про Норвегію, Ісландію та Нідерланди знає крайньо мало. Достатньо сказати, що Нідерланди й країна казкових нібелунґів спочатку фігурують в епопеї в якості двох різних областей: перша – батьківщина Зіґфріда, де править його батько, друга – місце його юнацьких пригод, країна, в якій герой захопив великий скарб, надбав плащ-невидимку та вірних воїнів-богатирів. Країна нібелунґів одного разу в пісні асоціюється з Норвегією (строфа 739). Але потім виявляється, що Норвегія, країна нібелунґів та Нідерланди – одне й те саме. Так можна зрозуміти розмиті географічні вказівки в ХІ авентюрі пісні (пор. строфи 708 та 721), в наступній авантюрі ці країни остаточно зливаються в одне; коли ж після загибелі сина вбитий горем король Нідерландів Зіґмунд їде додому, то він прямує в країну нібелунґів (пор. строфи 1085 та 1098). Доволі незрозумілим мислиться поетові й шлях в ці країни: в Ісландію треба плисти на кораблі протягом 12 днів, до Норвегії ж скачуть верхи. З Ісландії до Норвегії – відстань в "сто з зайвим довгих миль" (строфа 484).

В цих далеких областях локалізуються ті епізоди епопеї, які відмічено найбільшою казковістю: подвиги юного Зіґфріда, сватання Ґунтера до Брюнгільд тощо. Вирушаючи на північ, герої пісні переміщаються нібито в інший час: з куртуазної сучасності вони потрапляють в сиву епічну давнину. Туманність топографії Північної Європи перебуває в тісному зв’язкові з особливим характером, фантастичністю дій, які тут відбуваються, й зі специфічним часом, в якому ці дії розгортаються.

Країни Півночі в пісні швидше згадані, аніж охарактеризовані, що вони собою являють, - лишається невідомим. Зокрема, про Ісландію сказано, власне, лише те, що в ній розташовано бурґ Ізенштейн, в якому жила Брюнгільд до сватання Ґунтера, й що маються також інші бурґи. Але те, що Ісландія – острів, вірогідно, є невідомим авторові епопеї. Принаймні він жодного разу її островом не називає. За першої згадки імені Брюнгільд сказано лише, що вона живе "за морем" (строфа 326), а далі говориться доволі невизначено про "країну Брюнгільд". Мешканців цієї країни жодного разу не названо "ісландцями".

В перекладі М.І. Кудряшова цю невизначеність повністю збережено. В перекладі Ю.Б. Карнєєва вона чомусь втрачена: в тексті "Пісні про нібелунґів" весь час Ісландію пойменовано "островом", а населення її - "острів’янами" та "ісландцями" (строфи 326, 382, 383, 408, 444, 476 тощо).

Це може видатися за дріб’язок. Але хіба не має значення для правильного розуміння пам’ятки літератури минулого те, що знав й чого не знав автор? Окрім того, як вже було зазначено, сама туманність, незрозумілість уявлень автора пісні про північну периферію Європи набуває в контексті художнього цілого певної функції, й із цим необхідно рахуватися.

 

Слова та фарби

Автор "Пісні про нібелунґів" бачить світ різнокольоровим та яскравим. Усе, що він змальовує, постає перед нами об’ємним та живим, й один зі засобів, за допомоги якого поетові вдається добитися "ефекту присутності", полягає в тому, що він щедро ділиться з нами своїми зоровими враженнями. Коштовне каміння, палаюче золото, шоломи та панцирі, які сяють на сонці, розкішний кольоровий одяг, бойові значки, штандарти – ніщо не випадає з його ока. Надзвичайно уважним є поет й до фізичного вигляду людей, які населяють епопею. Їх зовнішність не надто вже індивідуалізовано, епічні герої – перш за все типажі: проте їх зображено так, що вони здаються такими, що зійшли з книжковою мініатюри. Це порівняння підказане самим автором. В V авентюрі, оповідаючи про першу зустріч Зіґфріда та Крімгільд, він зазначає:

 

В Зіґмунда навдивовижу гідний син виріс.

Здавався він малюнком, який наніс

Художник на перґамент мистецькою рукою.

[У Зигмунда на диво пригожий сын возрос.

Казался он картиной, которую нанес

Художник на пергамент искусною рукой.]

(строфа 286, переклад Ю.Б. Карнєєва)

 

Й ця заувага не лишається якимось загальним місцем, яких багато в середньовічній літературі. Принцип "роботи фарбами" нашого поета є аналогічним практиці книжкових мініатюристів. Він не змішує різні тони, але застосовує їх в чистому вигляді. Улюблені його кольори – золотий, червоний, білий, хоча зустрічаються й інші відтінки. Поет охоче, я б навіть сказав, послідовно, застосовує барвисті контрасти.

От, наприклад, картина прибуття Ґунтера зі супутниками до Ісландії. Вони висадилися на берег й скачуть до палацу Ізенштейн. Їх четверо й коні їхні "білосніжні". Але якщо одяг Ґунтера та Зіґфріда того ж білого кольору, то одяг другої пари – Гаґена та Данкварта був "чорно-вороний" (строфи 399, 402). Цей контраст кольорів чітко виражено в перекладі. Шкода, що "мальовнича манера" автора не відтворюється в інших випадках. Так, у строфі, яка безпосередньо передує процитованим словам про мініатюру, ми читаємо: "То в жар, то в дрижаки від цих думок кидало сміливця" ["То в жар, то в дрожь от этих дум бросало смельчака"] (строфа 285), - мається на увазі душевне переживання Зіґфріда, переконаного, що Крімгільд не відповідає взаємність на його почуття. Але так сказано в Ю.Б. Карнєєва, автор же епопеї не називає цих фізичних станів, а подає їх візуальне вираження: "Він ставав то блідий, то червоний". Поет надає перевагу бачити свого героя не зсередини, а ззовні, й передає його страждання мальовничими засобами. Перехід до порівняння Зіґфріда з малюнком на перґаменті дорогоцінного рукопису видається крайньо природнім та послідовним.

Те, що тут ми маємо справу не з ізольованим епізодом, а з художнім баченням поета, може бути підтверджено іншими прикладами. Обмежуся одним. Тіло по-злодійськи вбитого Зіґфріда вороги кидають біля дверей спальні Крімгільд, де вона його й знаходить.

 

За двері Крімгільд вийшла на мерця поглянути,

Й голову героєві трохи підняла,

І чоловіка опізнала, хоча стражданням спотворено

Й все у крові було обличчя того, хто Зіґмундом народжений був.

[За дверь Кримхильда вышла на мертвеца взглянуть,

И голову герою приподняла чуть-чуть,

И мужа опознала, хоть мукой искажен

И весь в крови был лик того, кто Зигмундом рожден.]

(строфа 1011, переклад Ю.Б. Карнєєва)

 

Лишаючи осторонь неточність, яка не має стосунку до обговорюваного зараз питання (а саме, що Крімгільд не "вийшла", а "наказала відвести себе", - королева!), я хочу підкреслити мальовничі деталі, які, на жаль, зникли у перекладі. Крімгільд підіймає "прекрасну голову" вбитого "своєю дуже білою рукою", й "яким би він не був червоним від крові, вона одразу ж впізнала його". Знову контраст білого та червоного! Й майже в тих самих висловах ця сцена повторюється трохи згодом під час поховання героя. "Королеву привели туди, де він лежав. Його красиву голову підняла вона своєю білосніжною рукою та обцілувала покійного, доблесного шляхетного лицаря. Її світлі очі від туги плакали кров’ю" (строфа 1069). Перекладач недостатньо чуттєвий до цих важливих особливостей авторської естетики.

 

*       *       *

Сказаного, мені здається, достатньо для того, аби зробити деякі висновки. Моєю метою не було рецензування чи коректування даного перекладу. Мені видавалося за важливе відкрити принципи, якими керувався інтерпретатор твору середньовічної літератури. Перекладач підійшов до пам’ятки мовлення далекої ери так, як нібито перед ним була поема, створена у наші дні, з автором якої він спілкується спільною мовою сучасників. Під час перекладу такої поеми, можливо, й нема потреби в попередніх спеціальних дослідженнях, й ніщо не потребує особливих пояснень. Боюся, перекладачеві не видалося за потрібне поцікавитися звичаями, правом, естетикою, мораллю людей, які жили в часи написання "Пісні про нібелунґів". Принаймні вивчення його перекладу не дозволяє думати, що Ю.Б. Карнєєв мав такий інтерес. Й справа тут не лише у нехлюйстві, - справа, очевидно, у вихідних позиціях. Можна з однаковим успіхом перекладати художні твори усіх часів та народів, адже люди завжди однакові, - от ця передумова, не залежно від того, чи є вона усвідомленою, ч ні.

Так, в нас немало спільного з людьми інших ер, й лише завдяки цій спільності роду людського є можливим "діалог" на ґрунті історії культури. Не було б цього спільного, - не було б й інтересу до літератури та до життя цивілізацій далеких часів. Але знання їх культури не дається саме собою, потрібні великі інтелектуальні зусилля для того, аби потрапити вглиб цієї чужої для нас, незвичної й багато у чому незвичайної (тобто, не такої, як наша власна культура) духовної сфери. Тут видимість зрозумілості та розуміння є набагато небезпечнішою від відвертого визнання незрозумілості.

Літературний твір виникає в силовому полі культури як цілого й з більшою або меншою повнотою відбиває в собі характерні для цієї цілісності риси. Тому усвідомлення художнього твору самого по собі, поза "диференційованою єдністю всієї культури ери" (М.М. Бахтін), є неможливим, "Пісня про нібелунґів" у цьому відношенні у вищій мірі є показовою, оскільки великою кількістю нервів поєднано її зміст з моральними нормами, правовими установками, звичаями, релігією, побутом, ідеями про красу, які панували в ті часи. Найрізноманітніші аспекти середньовічної картини світу поєдналися в цій грандіозній художній пам’ятці, й її тлумачеві не можна обійтися без спроби якимось чином "увійти", "вжитися" в культуру, яка породила "Пісню про нібелунґів".

Як й будь-яке видатне творіння людського духу, пісня виходить за межі свого лише часу й зберігає живі зв’язки з культурною традицією попереднього періоду. "Пісня про нібелунґів" є незрозумілою, якщо не знати еддичних пісень, "Саґи про Вьольсунґів" та переказів про Дітріха з Берну. Німецька лицарська епопея початку ХІІІ ст. є багатоплановою: поряд зі сучасністю до неї включено й далеке минуле, та й саме це минуле виявляється складним сплавом переказів про події ери Великого переселення народів з міфом та казкою. Ця багато- та різноплановість, зрозуміло, не подана у пісні у вигляді змішання самостійних шарів або шматків; філологи, які намагалися їх виокремити, тривалий час не звертали уваги на те, що в контексті епопеї шари ці, які так й не злилися в одне, набули особливих функцій, що їх поєднання в межах художнього цілого повідомляє йому нібито новий вимір.

Але тому й доводиться задумуватися над тим, чи є однаковими спосіб викладу, стилістика, підхід до матеріалу, сам відбір його в різних частинах епопеї, пов’язаних з тими чи іншими шарами переказів про нібелунґів. Вже на окремому й, на перший погляд, несуттєвому прикладові "Ісландії", як її подано в пісні, можна було побачити, що подібна проблема дійсно існує та потребує уваги тлумача. Вірогідно, в художньому творі нема дрібниць, - усе вплітається у тканину поетичного цілого, й будь-який відтінок думки або поворот її, кожне слово та висловлювання, які неуважному читачеві видадуться другорядними, можуть набути свого значення^[34]. Не буду повертатися за доказами до вже наведених прикладів нехтування перекладачем "Пісні про нібелунґів" цією істиною, лише зазначу, що кількість їхня, на жаль, неважко було б збільшити…

Не виключено, що Ю.Б. Карнєєв заперечить мені, що "не будь-яке слово до строфи впишеться". Вірно, аж ніяк не усі тонкощі, які неважко висловити в дослівному перекладі або в коментарі, настільки ж легко покласти в жорсткий віршований розмір. Й мені зовсім не хотілося б постати в очах Ю.Б. Карнєєва або читачів у ролі такого собі педанта, який виловлює ляпсуси та придирається до дрібниць, не надаючи перекладачеві права на найменшу поетичну вільність. Мова йдеться про інше, набагато принциповіше питання: як підходити до перекладу пам’ятки культури минулого? Чи потрібні для цього тлумачення якісь знання, окрім версифікаторського вміння та володіння мовою? Яким має бути ставлення до літературної пам’ятки, створеної в системі іншої культури, відмінної від тієї, до якої належить тлумач? Чи необхідно зважати на особливості думки та стилістики такої пам’ятки? За яких умов можливим є наше дійсне, а не уявне знайомство з духовним світом іншої культури? От кардинальна проблема, від вирішення якої залежить якість, вірність тлумачення пам’ятки, яку перекладають, й ця проблема, зрозуміло, виходить далеко за межі обговорення даного перекладу, - переклад "Пісні про нібелунґів" цікавив мене саме в такому широкому плані^[35].

 

Примітки:

[1] "Песнь о нибелунгах". В кн.: "Беовульф, Старшая Эдда, Песнь о нибелунгах". - "Библиотека всемирной литературы. Серия первая. Литература Древнего Востока, Античного мира, Средних веков, Возрождения, XVII и XVIII веков". М., "Художественная литература", 1975.

[2] "Песнь о Нибелунгах", с введением и примечаниями, с средневерхненемецкого размером подлинника перевел М.И. Кудряшев. СПб., 1889.

[3] Мовою оригіналу використано видання: "Das Nibelungenlied". Nach der Ausgabe von Karl Bartsch hg. von Helmut de Boor. 20. revid. Aufl, F.A. Brockhaus. Wiesbaden, 1972.

[4] Зіґфрід дійсно не казав про це своїй дружині, але те, що він подарував їй перстень та пояс Брюнгільд, було достатньо вагомим свідоцтвом на користь звинувачень, висунутих Крімгільд. Пояс був символом невинності. Відповідно, Зіґфрід мав намір клятвою спростувати лише підозру в проголошенні ним ганебних для Брюнгільд слів, а не сам факт - те, що відбулося в спальні Ґунтера.

[5] Я обірвав цитату, далі в строфі 1438 читаємо: "Проте прийняв гуннів король вже шанобливіше, // Аніж приймав інших послів колись до того" ["Зато уж принял гуннов учтивее король, // Чем принимал других послов когда-нибудь дотоль"]. Цей переклад є неточним; в оригіналі сказано: "Він прийняв гостей, як завжди належить дружньо вітати послів у державі іншого короля ", - й невірно взагалі, адже Рюдеґера, як ми вже бачили, Ґунтер приймав ще сердечніше та урочистіше.

[6] Коли Ґунтер хотів вислати Гаґена послом, той "відмахнувся" ["отмахнулся"] (строфа 531), що в вищій мірі є непоштивим у відношенні до короля. В оригіналі "відповів" ["отвечал"]. "Оживлення" тексту?!

[7] Невдалим є й вислів: "стиха // Посміювався з Гаґеном її наречений злегка" ["исподтишка // Посмеивался с Хагеном ее жених слегка"] (строфа 521), - в оригіналі просто "розсміялися". Сміх стиха є не гідний короля.

[8] Опис розкішного святкування, яким означився шлюб Зіґфріда з Крімгільд та Ґунтера з Брюнгільд, автор епопеї закінчує сентенцією: "si kunden herliche leben" (строфа 688). Переклад: "Вміли жити у ті дні!" ["Умели жить в те дни!"] послаблює специфічний сенс цих слів, які підкреслюють княжий штиб життя, притаманний панам.

[9] До речі, трохи вище гунни, які перелякалися вигляду Гаґена та Фолькера, переглядаються між собою. В оригіналі сказано: "Горді бійці переглянулися" (строфа 1792). Показово, з точки зору середньовічної "етикетності", що подібні стійкі визначення зберігаються навіть там, де вони протиречять фактичній стороні справи.

[10] Див.: P. Wapnewski. Rudigers Schild. Zur 37. Aventiure des NibeIungenliedes. - "Euphorion", 54. Bd. 4. H., 1960.

[11] Див. "Das Nibelungenlied", S. 308, Anm.

[12] Таким же є поняття "совість". Перекладач вводить його в заклячній сцені епопеї. Всі герої загинули, Крімгільд відрубає голову Гаґенові. Етцель горісно скрикує: "…смерть його, хоч він й мій ворог, мені совість обтяжує" ["...смерть его, хоть он мой враг, мне совесть тяготит"] (строфа 2374). Чому?! Гуннський володар не причетний до його вбивства. В оригіналі ж сказано: "мені все одно дуже його шкода".

[13] Бурґундський посланець, запрошуючи Зіґфріда до Вормса, каже в перекладі Ю.Б. Карнєєва: "Гріх… не дати згоди" ["Грех... не дать согласья" ](строфа 752). В оригіналі: "не маєте ви відмовлятися ".

[14] Переклад М.І. Кудряшова теж є невірним.

[15] Такої саме неточності припускається й М.І. Кудряшов: "Сам диявол від діви живим не втече!" ["Сам дьявол от девицы живым не убежит!"]

[16] Невдало висловлено в перекладі Ю.Б. Кудряшова звертання до Господа в строфі 2096: "Тоді я вас та Бога лише про одне молю…" ["Тогда я вас и Бога лишь об одном молю..."]. В оригіналі: "нехай надихне вас Бог, аби ви вчинили по честі". Християнин ніяк не міг об’єднати в одному зверненні людину та творця.

[17] Показово, що в сцені загибелі Зіґфріда поет звертається до образу боротьби героя зі смертю, яка має вигляд воїна (строфа 998). В перекладі Ю.Б. Карнєєва це трохи змазано, в перекладі М.І. Кудряшова у відповідності до оригіналу виглядає таким чином: "Зіґфрід боровся зі смертю, був бій не тривалий їхній: // Так, смерті меч загострий вразив його під кінець…" ["Зигфрид боролся с смертью, был бой не долог их: // Да, смерти меч преострый сразил его в конец..."]

[18] Настільки ж сумнівним є згадування "сирої землі" (поняття, знову ж таки чуже для германської поезії) і в строфі 461.

[19] Див.: H. Kolb. Der Begriff der Minne und das Entstehen der hofischen Lyrik. - "Hermaea, Germanistische Forschungen", N. F., Bd. 4. Tubingen, 1958.

[20] Те саме й у строфі 1224. Мова йдеться не про "народ", а про тисняву.

[21] Буквальний переклад: "Тому, хто чекав на марку, було дано стільки, що усі бідняки могли жити в радості".

[22] Див. коментар Г. де Боора. Ор. cit., S. 49.

[23] Настільки ж дивним є й заява маркґрафа Рюдеґера, в перекладі Ю.Б. Карнєєва, про те, що колись він "гойдав у люльці" ["качал в колыбели"] Крімгільд (строфа 1147). В оригіналі: "я знав її ще малою дитиною". Чи лицарська це справа – гойдати люльку?! А на що тоді потрібні няньки?

[24] Відкинувши прохання Рюдеґера звільнити його від ленної присяги, Етцель, благаючи його про допомогу, каже: "я все тобі дам, і землю з бурґами" (строфа 2158); в іншій версії: " землю з людьми". В перекладі Ю.Б. Карнєєва читаємо: "Ні, я назад ні землі, ні замки не візьму" ["Нет, я назад ни земли, ни замки не возьму"]. Переклад є невірним: Етцель хоче дати Рюдеґеру володіння, а не відмовляється забрати їх в нього.

[25] Чи вірила? Це лишається також не до кінця зрозумілим. В будь-якому випадкові Брюнгільд прийняла цю версію.

[26] Адже Зіґфрід не раз робив послуги Ґунтерові, - переміг для нього у війні проти саксів та данців, що напали на Бурґундію, забезпечив успіх сватання до Брюнгільд, виконував функції вісника при поверненні короля з Ісландії. Зрозуміло, що жодна з цих послуг насправді не була здійснена Зіґфрідом через те, що він нібито був васалом Ґунтера, усі вони були проявом його дружності, готовності допомогти, рівно як й прагнення отримати руку Крімгільд. Тим не менш, в умовах феодального суспільства такого роду послуги могли бути розцінені як васальне слугування. Див.: J. Szoverffy. Das Nibelungenlied. Strukturelle Beobachtungen und Zeitgeschichte. - "Wirkendes Wort", 15. Jg., 4. H., 1965, S. 235.

[27] Німецький коментатор вважає, що з нідерландцем вона поводилася холодніше, адже, давши згоду на шлюб з Ґунтером, сприймала Зіґфріда за "свого невільного ленника". "Das Nibelungenlied", S. 90, Anm. Я сумніваюся в правильності такого тлумачення: адже інші воїни, яких вона вітала нібито сердечніше, теж вважалися васалами Ґунтера. Швидше за все варто припустити, що Брюнгільд підозрювала щось невідповідне в поведінці Зіґфріда та в його становищі при Ґунтерові. Хоча, можливим є й зовсім інше тлумачення: Брюнгільд вітала Зіґфріда інакше, відрізнивши від інших, тобто сердечніше.

[28] Переклад Ю.Б. Карнєєва: "Не була б я у ваші владі – адже я в чужій країні, // Не підпустила б вас я до ліжка і на крок…" ["Не будь я в вашей власти - ведь я в чужой стране, // Не подпустила вас бы я к ложу ни на шаг..."], - є неправильним; те, що Брюнгільд не відчувала себе підвладною чоловікові, відкриється під час скандальної сцени в шлюбну ніч, коли вона саме  "не підпустила" його до ліжка! (строфи 634 наступ.).

[29] В свою чергу й Брюнгільд, звинувачена Крімгільд в тому, що була наложницею Зіґфріда, скаржиться на публічність образи: "як я.. при всіх (offenliche) була ображена" (строфа 851).

[30] Див.: H. Mitteis. Rechtsprobleme im Nibelungenlied. - "Juristische Blatter", 74, 1952.

[31] В "Ґренландській Пісні про Атлі" (строфи 20-21) полоненому Ґуннарові задають питання: "чи не бажає // ґотів володар [тобто Ґуннар] золото дати, // відкупитись від смерті" ["чи не бажає // ґотів володар [тобто Ґуннар] золото дати, // відкупитись від смерті"], - а той відповідає: "Нехай серце Гьоґні // в руці моїй буде, // серце криваве, // сина конунґа // гострим ножем з грудей вийняте" ["Пусть сердце Хёгни // в руке моей будет, // сердце кровавое, // сына конунга // острым ножом из груди исторгнуто"]. Побачивши на тарелі нерухоме серце Гьоґні, Ґуннар заявляє Атлі, що той не побачить скарбів, потоплених в Рейні, адже зі смертю Гьоґні зник останній свідок, а від самого Ґуннара нічого не доб’ються (там само, строфи 26-27). Ґуннар гине в зміїній ямі. "Старша Едда", переклад А.І. Корсуна, ред.., вступ. стаття та коментарі М.І. Стєблін-Камєнского. М.-Л., 1963, ст.. 139-140.

[32] Н. Kuhn. Der Teufel im Nibelungenlied. Zu Gunthers und Kriemhilds Tod. - "Zeitschrift fur deutsches Altertum und deutsche Literatur", 94. Bd., 4. H., 1965.

[33] W. J. Schroder. Das Nibelungenlied. Versuch eincr Deutung. - "Beitrage zur Geschichte der deutschen Sprache und Literatur", 76. Bd., 1. H., 1954.

[34] От ще одне місце, сенс якого спотворено перекладачем. У розпал бою між бурґундами та гунами Гаґен починає підбурювати нерішучого Етцеля. Зокрема, він звертається до нього з такими словами:

 

"… Чи не тому розсердився на мене ти,

Що Зіґфрід Нідерландський, убитий якось мною,

Вважатися насправді може родичем твоїм?

Спала із ним Крімгільд давно перед тобою"

["...Не потому ль взъярился на меня ты,

Что Зигфрид Нидерландский, убитый мной когда-то,

Считаться, право, может сородичем твоим?

Еще задолго до тебя спала Кримхильда с ним"]

(строфа 2023)

 

Насправді ж Зіґфрід не може вважатися родичем Етцеля, - він усього лише перший чоловік його дружини. Яка ж тут кревність? Й Гаґен говорить буквально наступне: "Дальня кревність тебе зі Зіґфрідом пов’язує", тобто ніяка. От сенс цієї строфи: "Нема кревної спорідненості поміж Етцелем та Зіґфрідом, який спав зі Крімгільд раніше, ніж ти її побачив; так чому ж ти, злий королю, задумав зло проти мене? " Іншими словами, вбивство Гаґеном Зіґфріда ніяк не зачіпає честі Етцеля, й той не є зобов’язаним мститися йому. М.І. Кудряшов правильно зрозумів й це місце та зазначає "дальню кревність" Зіґфріда. Наскільки б не був: слабким цей переклад з художньої точки зору, він набагато частіше є вірним згідно з оригіналом, аніж новий переклад.

[35] Ці замітки виросли з роботи над коментарем до видання "Пісні про нібелунґів" у "Бібліотеці всесвітньої літератури". Коментар цей опубліковано, але усі мої критичні зауваги, викликані перекладом Ю.Б. Карнєєва, було відкинуто; перекладач зробив лише нечисленні та несуттєві правки в тексті епопеї. Чи не свідчить сам факт відкидання перекладачем побажань та зауважень про те, що його позиції докорінно відрізняються від тих, які відстоюю я в своїх замітках? В таких умовах я вважаю за можливе та доцільне переробити в статтю свої критичні міркування та видрукувати їх.