Беовульф

Автор - Арон Ґурєвіч. Переклад - Ілько Біленко-Шумахер.

Джерело: Беовульф. Старшая Эдда. Песнь о Нибелунгах. — М.: Художественная литература, 1975. — (Библиотека всемирной литературы, т. 9)

Єдиний існуючий рукопис «Беовульфа» датовано приблизно 1000 роком. Але сама епопея відноситься, за думкою більшості спеціалістів, до кінця VII або до першої треті VIII століття. У той період англосакси вже переживали процес зародження феодальних зв’язків, що саме починався. Поемі, одначе, притаманною є епічна архаїзація. Крім того, вона змальовує дійсність зі специфічної точку зору: світ «Беовульфа» - це світ королів та дружинників, світ бенкетів, битв та двобоїв.

Фабула цієї найбільшої з англосаксонських епопей не є складною. Беовульф, молодий витязь з народу ґаутів, дізнавшись про біду, яка спіткала короля данів Гіґелака, - про напади чудовиська Ґренделя на його палац Георот та про поступове винищення ним протягом двадцяти років дружинників короля, вирушає за море, аби знищити Ґренделя. Перемігши його, він по тому вбиває у новому двобої, цього разу в підводному помешканні, інше чудовисько – матір Ґренделя, яка намагалась помститися за смерть сина. Осипаний нагородами та подяками, повертається Беовульф до себе на батьківщину. Тут він здійснює нові звершення, а в наступному стає королем ґаутів та успішно керує країною протягом п’ятдесяти років. Коли сплив цей термін, Беовульф б’ється з розгніваним драконом, який спустошує околиці через замах на давні скарби, які він охороняє. Беовульфові вдається перемогти й це чудовисько, але – ціною власного життя. Пісня закінчується сценою урочистого спалення на поховальному вогнищі тіла героя та зведення кургану над його рештками та здобутим ним скарбом.

Ці фантастичні звершення перенесено, одначе, з ірреального світу казки на історичний ґрунт й відбуваються вони серед народів Північної Європи: в «Беовульфі» фігурують данці, шведи, ґаути^[1], згадуються інші племена, названо королів, які колись дійсно ними керували. Але це не стосується головного героя поеми: сам Беовульф, вірогідно, не мав історичного прототипу. Оскільки в існування велетнів та драконів тоді всі вірили безумовно, то поєднання подібних історій з оповіддю про війни між народами та королями було доволі природнім. Цікаво, що англосаксонський епос ігнорує Англію (це породило, між іншим, нині відкинуту теорію про скандинавське його походження). Але, можливо, ця риса «Беовульфа» не виявиться настільки вже разючою, якщо мати на увазі, що й у інших творах англосаксонської поезії ми зустрічаємо найрізноманітніші народи Європи й що з тим самим фактом ми зіштовхуємося й у піснях «Старшої Едди», а почасти й у «Пісні про Нібелунґів».

В дусі теорій, які панували в науці у середині ХІХ століття, деякі тлумачі «Беовульфа» стверджували, що поема виникла в результаті об’єднання різних пісень; було прийнято розподіляти її на чотири частини: двобій з Ґренделем, двобій з його матір’ю, повернення Беовульфа на батьківщину, двобій з драконом. Висловлювалася точка зору, що спочатку суто язичницька поема була частково переробленою в християнському дусі, внаслідок чого в ній й виникло переплетіння двох світосприйняттів. Потім більшість дослідників стало вважати, що перехід від усних пісень до «книжкового епосу» не зводиться до простої їх фіксації; ці вчені розглядали «Беовульф» як єдиний твір, «редактор» якого по-своєму об’єднав та переробив матеріал, який він мав у своєму користуванні, виклавши традиційні сюжети більш розлого. Треба, одначе, визнати, що про процес становлення «Беовульфа» нічого не відомо.

В епопеї багато фольклорних мотивів. На самому початкові згадується Скільд Скеванґ – «знайда». Човен з малятком Скільдом прибило до берегів Данії, народ якої був на той час беззахисним через відсутність короля; в майбутньому Скільд став керівником Данії та заснував династію. Після смерті Скільда знову поклали на корабель й разом зі скарбами відіслали туди, звідки він прибув, - суто казковий сюжет. Велетні, з якими б’ється Беовульф, подібні до велетнів скандинавської міфології, й двобій з драконом – розповсюджена тема казки та міфу, в тому числі й північного. В юності Беовульф, який, подорослішавши, набув силу тридцяти людей, був лінивим та не відрізнявся чеснотами, - чи не нагадує це молодість інших героїв народних переказів, до прикладу – Іллі Муромця? Прихід героя за власним бажанням на допомогу тим, хто зазнав лиха, сварка його з опонентом (обмін промовами між Беовульфом та Унфертом), випробування звитяг героя (оповідь про змагання в плаванні Беовульфа та Брекі), вручення йому магічної зброї (меч Грунтінґ), порушення героєм заборони (Беовульф відбирає скарб у двобої з драконом, не знаючи, що над скарбом тяжіє закляття), помічник у двобої героя з ворогом (Віґлав, який прийшов на допомогу Беовульфові в момент, коли той був близьким до загибелі), три бої, які дає герой, до того ж кожен з наступних виявляється важчим (битви Беовульфа з Ґренделем, з його матір’ю та з драконом), - все це є елементами чарівної казки. Епопея зберігає багато слідів своєї передісторії, яка вкорінюється в народній творчості. Але трагічний фінал – загибель Беовульфа, рівно як й історичне тло, на якому розгортаються його фантастичні звитяги, відрізняють поему від казки – це ознаки героїчного епосу.

Представники «міфологічної школи» в літературознавстві минулого століття намагалися розшифрувати цей епос таким чином: чудовиська втілюють бурі Північного моря; Беовульф – добре божество, яке приборкує стихії; його мирне правління – благодатне літо, а його смерть – прихід зими. Таким чином, в епосі символічно зображено контрасти природи, зростання та в’янення, підйом та занепад, юність та старість. Інші вчені розуміли ці контрасти в етичному плані й бачили у «Беовульфові» тему боротьби добра та зла. Символічному та алегоричному тлумаченню поеми не відкидають й ті дослідники, які взагалі заперечують її епічний характер та вважають її твором клірика або монаха, який знав та використовував ранньохристиянську літературу. Ці тлумачення в значній мірі впираються у питання про те, чи виражено у «Беовульфові» «дух християнства», чи перед нами – пам’ятка язичницької свідомості. Прибічники розуміння його як народного епосу, в якому живуть вірування героїчної ери Великих переселень, звичайно ж, знаходили в ньому германське язичництво й зводили до мінімуму значення церковного впливу. Навпаки, ті сучасні вчені, які зараховують поему до розряду письмової літератури, переносять центр тяжіння на християнські мотиви; в язичництві ж «Беовульфа» бачать не більше як стилізацію під старовину. В новітній критиці помітно тенденцію до переміщення уваги з аналізу змісту поеми на вивчення її фактури та стилістики. В середині нашого століття переважало заперечення зв’язку «Беовульфа» з епічною фольклорною традицією. Поза тим, за останні роки низка спеціалістів схильна вважати поширеність в тексті поеми стереотипних висловів та формул свідоцтвом її походження з усної творчості.

В науці не існує загальноприйнятої концепції, яка б достатньо задовільно пояснювала б «Беовульфа». Поза тим, без тлумачення не обійтися. «Беовульф» є важким для сучасного читача, вихованого на зовсім іншій літературі та схильного, нехай і поза волею, переносити й на давні пам’ятки уявлення, які склалися при знайомстві з художніми творами нового часу.

В запалі наукових суперечок подекуди забувають: незалежно від того, яким шляхом виникла поема, чи була вона складена з різних шматків чи ні, середньовічною аудиторією вона сприймалася як щось цілісне. Це стосується й композиції «Беовульфа», й трактування в ньому релігії. Автор та його герої часто згадують Господа Бога; в епопеї зустрічаються натяки на біблійні сюжети, очевидно, зрозумілі тодішній «публіці»; язичництво явно засуджується. Разом з тим, «Беовульф» сповнений відсиланнями до Долі, яка то виступає в якості знаряддя творця та є ідентичною до божественного Провидіння, то фігурує як самостійна сила. Але віра в Долю обіймала центральне місце в дохристиянській ідеології германських народів. Родова кровна помста, яку церква засуджувала, хоча часто мусила її терпіти, в поемі прославляється й вважається обов’язковим боргом, а неможливість помсти розцінюється як найбільше нещастя. Коротше кажучи, ідеологічна ситуація, яка змальовується в «Беовульфові», є достатньо суперечливою. Але це суперечливість життя, а не проста неузгодженість між більш ранньою та наступними редакціями поеми. Англосакси VII-VIII століть були християнами, але християнська релігія в той час не те, щоб перевершила язичницький світогляд, але витіснила його з офіційної сфери на друге місце у суспільній свідомості. Церкві вдалося знищити старі капища та поклоніння язичницьким божкам, жертви їм, що ж стосується форм людської поведінки, то тут справа була набагато складнішою. Мотиви, які рухають вчинками персонажів «Беовульфа», визначаються далеко не християнськими ідеалами сумирності та покірності волі божій. «Що спільного між Інґельдом та Христом?» - питав відомий церковний діяч Алкуін століттям після створення «Беовульфа» й вимагав, аби монахи не відволікалися від молитви героїчними піснями. Інґельд фігурує в низці творів; згадується він й у «Беовульфові». Алкуін усвідомлював несумісність ідеалів, утілених в подібних персонажах героїчних переказів, з ідеалами, які сповідуються духівництвом.

Те, що релігійно-ідеологічний клімат, в якому виник «Беовульф», був не однозначним, підтверджується й археологічною знахідкою в Саттон Гу (Східна Англія). Тут 1939 року було виявлено поховання у човні знатної особи, яке датується серединою VII століття. Поховання було здійснено за язичеським обрядом, разом з дорогоцінними речами (мірами, шоломами, кольчугами, кубками, прапором, музичними інструментами), які могли знадобитися королеві в іншому світі.

Важко погодитися з тими дослідниками, яких розчаровує «банальність» сцен двобоїв героя з чудовиськами. Ці сутички поставлено в центрі поеми цілком правомірно, - вони висловлюють головний її зміст. Насправді, світ культури, радісний та багатокольоровий, уособлюється в «Беовульфові» Георотом – чертогом, сяяння якого розповсюджується «на багато країн»; в його бенкетній залі випивають та веселяться вождь та його поплічники, слухаючи пісні та перекази скопа – дружинного співця та поета, який прославляє їх бойові діяння, рівно як й діяння пращурів; тут вождь щедро обдаровує дружинників перснями, зброєю та іншими цінностями. Таке зведення «серединного світу» (middangeard) до палацу короля (адже все інше в цьому світі оминули увагою) пояснюється тим, що «Беовульф» - героїчний епос, який було складено, принаймні у відомій нам формі, в дружинному середовищі.

Георотові, «Оленячій залі» (його крівлю прикрашено позолоченими рогами оленя) протистоять дикі, таємничі та сповнені жаху скелі, пустки, болота та печери, в яких мешкають чудовиська. Контрастові радості та страху відповідає в цьому протиставленні контраст світла та темряви. Бенкети та веселощі в сяючій золотом залі відбуваються при світлі дня, - велетні виходять на пошуки кривавої здобичі під прикриттям ночі. Ворожнеча Ґренделя та людей Георота – не одиничний епізод; це підкреслюється не лише тим, що гігант безчинствував протягом дванадцяти зим, до того, як був переможений Беовульфом, але й перш за все самим тлумаченням Ґренделя. Це не просто велетень, - в його образі сумістилися (хоча, можливо, й не злилися в одне) різні втілення зла. Чудовисько германської міфології, Ґрендель разом з тим й істота, яку поставлено поза спілкуванням з людьми, відкинутий, вигнанець, «ворог», а за германськими віруваннями людина, яка заплямувала себе злочинами, які тягнули за собою вигнання зі суспільства, - ніби втрачала людську подобу, ставала перевертнем, ненависником людей. Спів поета та звуки арфи, які долинають з Георота, де бенкетує король з дружиною, пробуджують в Ґренделі ярість. Але цього мало, - в поемі Ґренделя названо «нащадком Каїна». На старі язичницькі вірування нашаровуються християнські уявлення. На Ґренделеві лежить давнє прокляття, його названо «язичником» та засуджено до пекельних мук. Й разом із тим він й сам є подібним до диявола. Формування ідеї середньовічного чорта в той час, коли створювався «Беовульф», далеко не завершилося, й у не позбавленому протиріч тлумаченні Ґренделя ми зустрічаємо цікавий проміжний момент цієї еволюції. Те, що в цьому «багатошаровому» розумінні сил зла переплітаються язичницькі та християнські уявлення, не є випадковим. Адже й розуміння бога-творця в «Беовульфові» є не менш своєрідним. В поемі, яка багаторазово згадує «володаря світу», «могутнього бога», жодного разу не названо Спасителя Христа. В усвідомленні автора та його аудиторії, вірогідно, не знаходить собі місця небо в богословському сенсі, який обіймав думки середньовічних людей. Старозавітні компоненти нової релігії, зрозуміліші нещодавнім язичникам, переважають над євангельським вченням про Сина Божого та посмертну відплату. Проте ми читаємо в «Беовульфові» про «героя під небом», про людину, яка піклується не про порятунок душі, але про ствердження в людській пам’яті своєї земної слави. Поема закінчується словами: з усіх земних вождів Беовульф більше за усіх був щедрим, милосердним до своїх людей та спраглим до слави!

Спрага слави, здобичі та княжих нагород - от найвищі цінності для германського героя, як вони змальовуються в епосі, це головні пружини його поведінки. “Хай славу, хто в змозі, // до смерти виборе, –  для воїна це // поза кругом життєвим  найкращим буде.” (ст. 1387 наст.)^[2]. Таким є кредо Беовульфа. Коли він має завдати вирішального удару своєму супротивникові, він зосереджується на думці про славу. “Так само чинити // мужеві слід,  що слави тривалої // прагне, - життя свого у прі не щадити!)” (ст. 1534 наст.). “Для чесного воїна // краще вмерти,  ніж укритись ганьбою” (вірші 2890-2891).

Не менше, аніж слави, воїни домагаються подарунків вождя. Нашийні кільця, браслети, вите або пластинчасте золото постійно фігурують в епосі. Стійке визначення короля - “той, хто ламає гривні” (дарували подекуди не цілий перстень, це було значне багатство, а його частини). Сучасного читача, напевно, пригнітять та здадуться монотонними все відновлювані знову описи та переліки нагород та скарбів. Але він може бути впевненим: середньовічну аудиторію оповіді про дарунки ані наскільки не втомлювали й знаходили в ній живий відгук. Дружинники очікують на подарунки вождя перш за все як на переконливі ознаки своїх звитяг та заслуг, тому вони їх демонструють та пишаються ними. Але в ту еру у акт дарування вождем дорогоцінності вірній людині вкладали й глибший, сакральний сенс. Як вже згадувалося, язичницька віра в долю зберігалася в період створення поеми. Доля усвідомлювалася не як загальний фатум, а як індивідуальна доля окремої людини, її везіння, щастя; в одних успіху більше, в інших менше. Могутній король, славний керманич - “найбагатша” на щастя людина. Вже на початкові поеми ми знаходимо таку характеристику Гродґара: “Було тоді Гротґаром  розгромлено ворога, // даровано честь йому –  й домочадці до нього // прислухались охоче…” (ст. 64 наст.). Існувала віра, що везіння вождя поширюється й на дружину. Нагороджуючи своїх воїнів зброєю та коштовними предметами – матеріалізацією свого успіху, вождь міг передати їм частину цього везіння. “Розкошуй у цій гривні  й кошулі кольчужній // ужиток дай –  благоденствуй, юначе, // любий Беовульфе,  з цим людським скарбом; // услав себе силою…” - каже королева Вальгтеов Беовульфові (ст. 1216 наст.).

Але мотив золота як видимого, відчутного втілення успіху воїна в “Беовульфові” витісняється, вочевидь під християнським впливом, новим його тлумаченням – як джерела нещасть. В цьому зв’язку особливого інтересу набуває остання частина поеми – двобій героя з драконом. У помсту за викрадення коштовності зі скарбу дракон, який охороняв давні скарби, нападає на поселення, спалюючи та знищуючи країну оточення. Беовульф б’ється з драконом, але неважко переконатися, що автор поеми не вбачає причини, яка спонукала героя не цю звитягу, в здійснених чудовиськом злодіяннях. Ціль Беовульфа - відібрати в дракона скарб. Дракон сидів на скарбові три століття, але ще раніше ці коштовності належали людям, й Беовульф бажає повернути їх роду людському. Вбивши страшного ворога й сам отримавши фатальне поранення, герой висловлює передсмертне бажання: побачити золото, яке він вирвав з кігтів його охоронця. Споглядання цих багатств приносить йому глибоке задоволення. Але по тому відбувається дещо таке, що прямо суперечить словам Беовульфа про те, що він завоював скарб для свого народу, а саме: на поховальне вогнище разом з тілом короля його поплічники покладають й усі ці скарби та спалюють їх, а рештки ховають в кургані. Над скарбом тяжіло давнє закляття, й він є даремним для людей; через це закляття, порушене через незнання, Беовульф, вірогідно, й гине. Поема закінчується передбаченням бід, які впадуть на ґаутів після загибелі їх короля.

Боротьба за славу й дорогоцінності, вірність вождеві, кривава помста як імператив поведінки, залежність людини від пануючої в світі Долі та мужня зустріч з нею, трагічна загибель героя - все це визначальні теми не одного лише “Беовульфа”, але й інших пам’яток германського епосу.

Примітки:

^[1] Хто такі ґаути «Беовульфа», залишається спірним питанням. В науці пропонувалися різні тлумачення: ґоти Північної Швеції або острова Ґотланд, юти Ютландського півострова й навіть давні ґети Фракії, яких, в свою чергу, в середні віки змішували з біблійними Ґоґом та Маґоґом. Прим. автора.

^[2] Тут і далі переклад за виданням: «Беовульф». Переклад з англосаксонської розміром ориґіналу Олени О’Лур; наукові редактори Катерина Шрей і Олег Фешовець. – Львів: Астролябія, 2014. – 208 с. Прим. Ілька Біленко-Шумахера.