Як легенда про вікінгів перетворилася на думу про козаків

Автор - Ілько Біленко-Шумахер, 2016-2017. Опубліковано в журналі «Історія+», №2 (39), лютий 2017.

Дуже часто в міфології різних народів, навіть дуже віддалених один від одного, можна знайти спільні теми. А інколи вони просто на диво схожі між собою. Серед них й історія про трьох братів, яка є в українському і скандинавському фольклорах.

«…Пішла Гудрун^[1] одного разу до моря, взяла камінь в руки й увійшла в море, аби втопитися. Та підхопили її хвилі високі, й пливла вона, доки не сягнула палацу конунга Йонакра. Був він сильний конунг, велике військо мав. Побрався він із Гудрун. А діти були в них: Гамдір, Сьорлі та Ерп. Там й Свангільд зростала…» («Сага про Вьольсунгів», розділ 39).^[2]

Перш за все, варто сказати, хто така Гудрун. Історичних прототипів у неї неймовірно багато, тож звертатися до них нема сенсу. У давньоскандинавському епосі ж ця жінка була дружиною чи не найвизначніших персонажів.

Перший чоловік - мужній та хоробрий Сігурд - загинув від руки зрадників, другий чоловік - жорстокий Атлі (Аттіла) - загинув уже від її рук. Про його смерть згадується навіть у низці історичних документів.

Так, візантійський історик Марцеллін Коміт розповідає, як у першу шлюбну ніч Аттіла, вождь гуннів^[3] (племені, яке кочувало у Придунав’ї), загинув від рук своєї неназваної дружини. Натомість готський літописець Йордан зазначає, що Аттіла справді помер під час шлюбної ночі з принцесою готів Ільдіко, але своєю смертю.

І саме після смерті Атлі скандинавська королівна^[4] вирішила накласти на себе руки, як читаємо це в наведеному вище уривку. Та замість смерті знайшла вона продовження свого життя - Чорне море викинуло її на берег, де вона зустріла свого третього чоловіка.

Територію, на яку викинуло Гудрун, можна окреслити приблизно Півднем України. Якщо вірити тому ж Йорданові, то були це землі остготських племен, що в той час населяли Причорномор’я, а сам Йонакр, з яким королівна побралась, був вождем одного з цих племен.

Логічно припустити, що локалізація його племені була в межах Кримського півострова, адже вело воно осілий спосіб життя на противагу більшості материкових племен.

У цьому шлюбі Гудрун народила двох синів, також при ній була донька від її попереднього шлюбу. У вождя ж у цей час також народився ще один син, але вже поза шлюбом. Так би й жили собі щасливо Гудрун з Йонакром та дітьми, якби не сталася в їхній родині трагедія.

Великий вождь усіх племен остготів Германаріх зажадав одружитися з прекрасною донькою Гудрун. І заслав до неї своїх сватів, та не абияких, а свого сина. Свангільд - так звали красуню - дала свою згоду на шлюб^[5] і вирушила до нареченого.

Шлях пролягав довгий, адже історики локалізують палац Германаріха приблизно на території сучасного Києва. У той час така подорож могла забрати багато часу, тож і трапитися могло різне. У нашій історії вийшло так, що Свангільд не змогла дочекатися прибуття до нареченого й зрадила йому в дорозі. Та ще й з його рідним сином. Коли вождь дізнався про це, то наказав одразу ж обох стратити.

Ця страшна звістка дійшла до Гудрун, і почала вона намовляти своїх синів помститися за сестру. Тож вирушили двоє братів до палацу Германаріха, щоб здійснити помсту. У дорозі вийшов до них третій, зведений брат. Почав просити взяти його з собою, мовляв, може він стати їм у пригоді.

Та не захотіли двоє старших братів узяти з собою молодшого й після сварки вбили його. Коли ж прийшли вони до Германаріха й відтяли йому руки та ноги - не вистачило їм ще однієї руки (тобто молодшого брата), щоб стяти цареві^[6] голову. Тож воїни вождя забивають обох братів камінням.^[7]

Історія ця цікава не лише тому, що ці події відбувалися колись на наших теренах. Мають вони свої відбитки й у нашій історії та літературі. Чого варта лише паралель, що напрошується сама собою, між легендою про заснування Києва та історією про трьох братів і сестру їхню Либідь!^[8]

Та існує інша легенда, в якій брати-вікінги (якщо їх ще так можна називати) стають українськими козаками, що тікають з турецького полону. Ця історія розповідається в давній українській думі «Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі».

Місце сестри заступає прагнення волі, але далі за сюжетом маємо майже аналогічну ситуацію. У далеку путь вирушають троє братів. Двоє старших змогли викрасти собі турецьких коней та награбувати краму, а молодший якось недоладно про все це забув.

І от проситься він, аби хтось із братів скинув частину награбованого з коня і взяв його до себе. Та обидва брати відмовляють йому в цьому й покидають на погибель у степу.

Середній брат ще роздумує над тим, щоб урятувати молодшого, та його відмовляє старший брат. І вони скачуть додому, хоча середній кілька разів шкодує про скоєний злочин - та змінити вже нічого не можна.

Так молодший брат і гине в дорозі, на Савур-могилі, від голоду та спраги. Та старші брати не потрапляють додому - їх наздоганяють і вбивають турки. Як і в легенді про синів Гудрун, братам не вистачає ще однієї руки (молодшого брата) для того, щоб оборонитися, та ще однієї ноги, щоб утекти від переслідувачів.

Так, в українських думах прямо не сказано, що брати вбили наймолодшого, але покинути пішого в полі в ті часи означало фактично приректи його на загибель - або вовки роздеруть, або від голоду помре. Що в решті й сталося. Тобто брати свідомо пішли на цей крок - аби врятувати своє життя, вони пожертвували життям наймолодшого.

Паралелі між двома історіями, скандинавською та українською, напрошуються самі собою. Терени, на яких відбувається дія, майже ті самі - українське Причорномор’я. Головні дійові особи - троє братів, які вирушають у далеку подорож. Відправною точкою стає загибель молодшого брата, чия допомога в майбутньому могла б урятувати двох старших.

Цілком можна припустити, що колись розказана на цих теренах скандинавська історія запала в пам’ять місцевого люду, передавалася з уст у вуста і в кінцевому підсумку трансформувалась у нашу думу. Так колись звитяжні скандинавські воїни перетворились на не менш звитяжних українських козаків.

Примітки:

[1] Через специфіку видання, тут і далі літеру «ґ» спрощено до літери «г». Мало б бути «Ґудрун», «конунґ», «саґа», «Вьольсунґи», «Сіґурд», «ґоти», «остґоти», «вікінґи».

[2] Переклад Ілька Біленко-Шумахера.

[3] Тут закралась помилка - «гунів».

[4] На жаль, неточностей в тексті багато. Тут мало б бути «давньоскандинавська конунґівна».

[5] Насправді, жінка не мала права голосу в таких питаннях. За Свангільд в цьому випадкові рішення приймав її вітчим - Йонакр.

[6] Зрозуміло, що слово цар тут абсолютно недоречне - так звали лише московитських очільників. Тут більше пасує «конунґ», «вождь» або безпосередня згадка імені Германаріх.

[7] Варто пояснити це місце. В передсмертних муках Германаріх, якому не стяли голови, встигає віддати наказ своїм воїнам бити юнаків камінням. Перед загибеллю конунґ встигає зрозуміти, що брати вдягені у магічні шати, тому залізо їх не візьме.

[8] Помилка. Має бути «Чого варта лише паралель, що напрошується сама собою, між нашою історією та легендою про заснування Києва трьома братами та сестрою їхньою Либідь».