Батьківщина вікінґів

Русский

Автор - Арон Ґурєвіч, переклад - Ілько Біленко-Шумахер.

Уривок з книги "Походи вікінґів".

Саґи про давніх скандинавів оповідають, що, коли норвежці покидали батьківщину й вирушали в морську подорож на пошуки нових земель, вони брали на борт своїх кораблів разом з карбом й різні дерев’яні стовпи зі зображеннями давніх богів. Ці стовпи прикрашали господарські сидіння в світлиці: язичницькі боги охороняли будинок та його мешканців від бід і злих сил – велетнів, чудовиськ та іншої нечисті. Наближаючись до берегів Ісландії, переселенець кидав ці стовпи в хвилі й висаджувався в тому місці, куди їх викидало прибоєм. Тут він будував новий будинок й встановлював старі стовпи біля своєї почесної лави. Переселяючись на нові місця не тільки з домочадцями, рабами та худобою, але також й зі своїми богами, звичками й звичаями, норвежці шукали можливість продовжувати жити за законами своїх предків.

Норвезькі емігранти, опинившися в Ісландії, на Оркнейських або Фарерських островах, в Ірландії або Шотландії, воліли селитися в гористій місцевості, поблизу морського узбережжя, в бухтах і фьйордах. Поміж того, данці, покидаючи рівнинний Ютландський півострів, переселялися в рівнинні райони Нормандії та Східної Англії. Вихідці зі Швеції шукали озерні та річкові краї, що нагадували їх рідний Меларен й інші озера Центральної Швеції.

Й це не дивно. У середні віки людина залежала від природи незрівнянно більше, аніж зараз. Вона диктувала їй, як жити, де селитися, чим займатися. Люди повинні були швидше пристосовувати її до своїх потреб. Ось чому, не знаючи своєрідних рис природи Скандинавії, не можна зрозуміти життя її середньовічних мешканців.

Скандинавський півострів, що витягнувся майже на 2000 км., – найбільший в Європі. Його рельєф склався при відступі й таненні льодовика. Велика частина півострова – гориста. З південного заходу на північний схід простягаються масиви Скандинавських гір. Гранітні скелі оголено, але деякі з них вкрито вічними снігами й льодовиками. В утворених давнім льодовиком чашах блищать синявою численні озера. Гори круто обриваються в Норвезьке море, що врізається в берега численними вузькими й глибокими фьйордами. Фьйорди – заповнені морем величезні тріщини в кам'яному тілі півострова – простягаються на десятки й сотні кілометрів. Гори Скандинавії густим мереживом порізано короткими, але багатоводними й швидкими річками з численними порогами та водоспадами. Біля берегів Норвегії, що тягнеться довгою вузькою смугою в західній та північній частинах півострова, в цілому налічується до півтораста тисяч островів. На схід Скандинавські гори поступово знижуються. Пагорби Північної Швеції нахилені на південь й сходами спускаються до Ботнічної затоки.

Лише південний край Скандинавського півострова – Сконе – рівнинний, з родючими ґрунтами. Його перетинають невисокі скелясті ряди. Низкою островів, найбільший з яких – Зеландія, Сконе з'єднується з півостровом Ютландією, теж переважно рівнинним. Береги Ютландії порізано морем та оточено величезною кількістю островів й скелястих острівців – шгер. Південно-західне узбережжя Ютландії облямовано піщаними косами, відокремленими від півострова ваттами – просторами, які заливаються припливом й оголюються при відпливі. На березі вони переходять у вкриті соковитими травами марші, які теж іноді затоплюються морем. Це найродючіші землі.

На відміну від Ютландії, нині порівняно небагатій на ліси, майже половину всієї площі Скандинавського півострова обіймають ліси. Але в давнину ними було вкрито більшу частину території обох півостровів. Ліси різноманітні: на півночі – хвойні, південніше – змішані. Вони розташовуються зонами, в залежності від висоти гір. На крайній півночі Скандинавського півострова переважає тундра. Ліси багаті на звірину, багато птахів, прибережні води рясніють рибою.

Скандинавські гори різко ділять півострів на дві кліматичні зони. На півночі клімат полярний, суворий протягом цілого року, на заході – помірний, океанічний; тут відчувається тепла Атлантична течія – Ґольфстрім. Завдяки їй клімат Норвегії та Швеції м'якший, ніж в інших країнах, розташованих у тих самих широтах. Рясні опади, зима м'яка, літо прохолодне. Східна частина півострова захищена від західних вітрів горами. Клімат тут континентальний: зима прохолодніша, літо тепліше, причому в давнину ці відмінності були сильнішими, аніж тепер. Але клімат Середньої Швеції пом'якшується під впливом великих озер – Венерн, Меларен, Веттерн тощо. Взимку на більшій частині території Швеції пересування можливе переважно на санях.

Сильно порізана берегова лінія Скандинавського півострова є надзвичайно великою. Швеція, Норвегія та Данія – морські держави. Такою ж є й Ісландія – острів, населення якого зосереджується на берегових низовинах, тоді як його внутрішня, піднесена частина – безлюдна й безплідна.

Природні умови – гори, валуни, густі ліси, велика кількість холодних талих вод внаслідок весняного танення снігів, бідність ґрунтів й значна висота над рівнем моря – мало сприяли заняттю землеробством. Й у наші часи в Норвегії оброблювані землі складають приблизно 3% усієї площі, а в Швеції – 9%, до того ж більшість орних земель припадає на її південні області. В Ісландії ж оброблювані землі займають менше 1% загальної площі. Ширше хліборобство розвивалося в Сконе та в Данії. У Норвегії та в більшій частині Швеції землеробство було можливим лише на обмежених просторах, та й там населенню подекуди доводилося очищати ґрунти від каміння, випалювати або вирубувати ліси. Легенда приписує одному з перших шведських конунґів прізвисько “Лісоруб”: він начебто наказав своїм підданим та слугам вирубувати ліси й будувати на розчистках селища. В XI-XIII ст. подібна внутрішня колонізація Швеції та Норвегії набула значного розмаху. Випалювання лісів практикувалося аж по недавній час й призвело до загибелі великих лісових масивів.

Через велику кількість опадів й короткий вегетаційний період в багатьох частинах Скандинавського півострова серед хлібних злаків переважають такі сорти, як овес та ячмінь, адже вони швидко дозрівають. Жито й пшениця поширені лише в південних районах. Але збільшення населення далеко не завжди могло супроводжуватися відповідним зростанням зернового господарства. Хліба в Скандинавії у середні віки не вистачало, й зерно ввозили з інших країн (в ранньому середньовіччі – з Англії, потім – з Німеччини). Методи обробки землі протягом усього середньовіччя залишалися здебільшого примітивними. Нерідко практикувалося мотичне землеробство. Трипільна сівозміна застосовувалася мало. Врожайність культур була вкрай низькою.

Ширше було розвинено скотарство. Великі можливості для нього давали гірські пасовища – сетери. Ними користувалися спільно жителі багатьох хуторів й цілих округів. Селянам часто доводилося піклуватися не стільки про оранку поля, скільки про заготівлю фуражу для худоби на зиму. Кормів бракувало, й навесні охлялих корів подекуди доводилося виносити на присадибні пасовища на руках. Падіж худоби був звичайним явищем. Тому жовтень в шведському календарі вважався місяцем масового забою худоби. Серед продуктів харчування норвежців та шведів на першому місці стояли м'ясо, молоко, масло, а також риба: ловля тріски та оселедця завжди була одним з основних занять населення приморських областей. Здавна в Скандинавії був відомим й китобійний промисел. На Півночі, за Полярним колом, видобували тюленів. Тамтешні мешканці  – саамі (лопарі) розводили оленів, полювали на хутрового звіра, птицю, збирали пташині яйця та пух. М'ясо та рибу запасали про запас, в'ялили, солили та коптили. Таку їжу запивали великою кількістю пива, й часто зерно використовували насамперед для виготовлення міцних напоїв, а не для випічки хліба. У саґах нерідко згадуються недороди й голодні роки, коли навіть найбагатшим людям ні з чого було варити пиво.

Голод та його загроза як наслідок неврожаю, падежу худоби, відходу риби від узбережжя та інших стихійних лих – повсякденна реальність у житті скандинавів того часу. Жителі Півночі часто-густо були змушені залишати насиджені місця, переселятися в інші райони країни або зовсім виїжджати за її межі. Еміграція зі Скандинавії почалася задовго до ери вікінґів.

Неминуча потреба в регулюванні чисельності жителів Скандинавії задовольнялася дозволеним язичницькими віруваннями дітовбивством. Новонародженого приносили батькові й він вирішував, чи залишити дитину в сім'ї, чи ні. Якщо він не вважав таке можливим внаслідок своєї бідності, фізичних вад або слабкості дитини, немовля відносили в ліс або на пустельну місцевість й залишали там напризволяще. Особливо часто так чинили з дівчатками. Якщо ж новонародженого окропили водою й батько дав йому ім'я та узяв на руки, – він вважався членом сім'ї, роду, після чого викидання його розцінювалося б як вбивство. Чоловік мав право визнавати або відкидати дітей, народжених поза шлюбом, – від рабині або наложниці; якщо він не визнавав дитини, її долею повинна була розпорядитися сама матір. У ті часи розповсюдженим було поняття gravgangsmenn – “люди, приречені на могилу”: якщо вільновідпущений не міг прогодувати своїх нащадків, дітей залишали у відкритій могилі; колишній пан вільновідпущеного мав узяти найміцнішого з цих нещасних, решта гинула голодною смертю. Показово, що, коли 1000 року ісландці погодилися прийняти хрещення, було обумовлено збереження старовинного звичаю викидати новонароджених. Ці варварські звичаї легко засудити, однак їх не можна пояснити черствістю батьківського серця. Скрута озлоблює. Суворі кліматичні умови Ісландії постійно тримали її населення під загрозою голоду. Під час сильного голоду, що спіткав острів узимку 976 року, вбивали людей похилого віку. Мабуть, не просто так данці в Західній Європі того часу уславилися як ненажери: після вбогого харчування на батьківщині вони з жадібністю накидалися на їжу, на яку були багатшими мешканці родючіших країн.

Природне середовище, в якому жили скандинави, визначало не лише форми їх господарської діяльності, а й характер поселень. У гористих, сильно посічених місцевостях Норвегії та Швеції переважали хутірські поселення, що складалися з окремої садиби або декількох садиб. Найчастіше хутори було розкидано на великій відстані одне від одного. Лише поступово, зі зростанням населення, з хуторів виникали невеликі села. Але й тоді синам власника хутору нерідко доводилося переселятися в іншу місцевість, якщо була можливість заснувати нову садибу. Великі райони в гористій частині Скандинавії залишалися незаселеними й використовувалися лишень для полювання. Й у наші дні Норвегія відрізняється найменшою щільністю населення в Європі, поступаючись у цьому відношенні єдиній Ісландії. У рівнинних областях середньої Швеції та в Данії сільська громада виникла вже у ранньому середньовіччі. Тут населення густіше. В цих областях, та ще подекуди в приморських районах Норвегії, швидше приходив матеріальний прогрес, розвивалася культура, закладалися передумови для виникнення держави.

Жителі відокремлених хуторів, особливо розташованих у гористій місцевості, часом не могли підтримувати постійних зв'язків навіть зі сусідами. Снігові гори й льодовики, фьйорди та гірські річки поділяли країну на численні невеликі райони, населення яких жило своїм життям й було слабко пов'язане зі зовнішнім світом. Якщо гори роз'єднували, то море часто єднало жителів Скандинавії. Так, до недавнього часу мешканцям окремих місцевостей Ісландії важче було підтримувати сполучення між собою, аніж з Данією, якій до порівняно нещодавнього часу підпорядковувався острів.

Роз'єднаність поселень є не менш характерною й для інших скандинавських держав. Велика частина норвежців, наприклад, жила в приморських частинах країни, на берегах моря і фьйордів. Подекуди через гірські перевали пролягали дороги, але морем дістатися з Північної Норвегії до південної або західної її частини виявлялося простіше й швидше, аніж сушею. Назва країни – Норвегія (Norðrvegr) означала «Північний шлях» – цей шлях йшов вздовж узбережжя. Середньовічний скандинав відчував себе на землі більш обмеженим, ніж на морі. Майже всі великі битви, які відбулися в Скандинавії між IX та XIII ст., були морськими. Володарем Норвегії ставав той, хто володів флотом.

Гірський ландшафт Скандинавського півострова, який розділяв його на відособлені райони, в чималій мірі зумовив і кордон між Норвегією та Швецією. Її велика частина проходить по гірському хребту – в місцевості, що не заселена й у наші дні. Й це незважаючи на те, що Швеція, Норвегія та Данія протягом всієї своєї історії були тісно пов'язані між собою як морськими шляхами (Швецію відокремлено від Данії лише вузькими протоками, відстань від Норвегії до Данії морем по прямій трохи перевищує 100 км.), так й безпосереднім територіальним сусідством: Данія в середні віки мала володіння в південній частині Скандинавського півострова – Сконе.

Роз'єднані всім способом життя й господарства, яке протягом багатьох століть зберігало натуральний характер, мешканці скандинавських країн разом з тим мали між собою й багато спільного. Насамперед загальними були їх етнічна приналежність до північних германців та мова. Повсюдно в Скандинавії у ранньому середньовіччі говорили родинними діалектами однієї давньоскандинавської мови. Вона належить до мов германської гілки індоєвропейської мовної сім'ї. Іноді її називали «данською мовою». Ця мова була зрозуміла й у тих країнах, куди переселялися вихідці зі Скандинавії. Ісландські поети – скальди – виконували свої пісні перед данським конунґом й розмовляли зі шведами під час відвідування їх країни; норвезький конунґ, який втік до Русі – в «Країну укріплень» (Garðaríki), як її називали скандинави, знаходив спільну мову (буквально) з її правителями. В Англії також розуміли північну мову. Культура, релігійні уявлення, міфологія, форми поховань, багато правових звичаїв були спільними для всіх скандинавів. В основі їх мовної та духовної спільності, спільності права та звичаїв, про наявність якої свідчать як перші записи їх судебників, так й саґи, лежали спільне походження північних германців, однакові умови життя, однаковий суспільний лад – родовий лад на стадії розпаду й переходу до класового суспільства – й породжена цими природними та суспільними умовами  відповідна їм психологія.

Якщо населення більшої частини Європи того часу складалося переважно зі селян-хліборобів, то скандинавські бонди – так називали вільних людей, домовласників, голів сімей – були не тільки, а часом й не стільки хліборобами, скільки скотарями, мисливцями, рибалками, моряками, китобоями. Широко розвинена на Півночі вже у ранньому середньовіччі торгівля давала можливість її мешканцям в певній мірі поповнювати свої мізерні харчові ресурси: вони вивозили шкіру, хутро, рибу, ліс, домоткане сукно, залізну руду, тальковий камінь й вимінювали їх на зерно, вино, ремісничі вироби, зброю, прикраси та інші товари.

Незважаючи на зв'язки мешканців Скандинавії з іншими народами, які існували здавна, зовнішній вплив на їхнє життя до початку ери вікінґів було все ж відносно слабким. Скандинави залишалися осторонь від розвитку античної цивілізації. Хоча вихідці з північних країн й брали участь у нападах на Римську імперію, скандинавські племена не були залучені до «Великого переселення народів», яке призвело до завоювання Римської держави варварами й утворення на її території німецьких королівств. Відносна ізоляція скандинавів гальмувала їх економічний, суспільний та культурний прогрес. У той час, як у франків, ґотів, англосаксів та інших племен, які переселилися у колишні провінції імперії, формування класового суспільства прискорилося під впливом знайдених у завойованих ними країнах римських порядків, мешканці Швеції, Норвегії та Данії, залишаючись на батьківщині, довше зберігали общинно-родовий лад. Його розпад проходив повільніше, ніж в інших частинах Європи.

У племен, які обіймали окремі області Скандинавського півострова та Ютландії, тривалий час трималися родові та громадські форми власності на землю. Аж по VIII-IX ст. тут існувала патріархальна велика сім'я – колектив найближчих родичів кількох поколінь: в одному господарстві об'єднувалися не тільки батьки та їхні діти, а й сім'ї, створені дорослими синами. Зазвичай велика сім'я займала одне житло. Археологами виявлені залишки багатьох довгих будинків цього періоду. Довжина їх сягала 20-30 й більше метрів. У окремих приміщеннях такого будинку жили батько з матір'ю, сини зі своїми дружинами та дітьми, інші родичі. В районах півострова, що мають суворий клімат, відгороджена частина будинку відводилася під стійло для худоби^[1]. Земля, що прилягала до садиби, належала усій родині, яка становила своєрідну домову громаду. За допомоги родичів легше було розчистити ділянку від каміння або лісу й запастися на зиму кормом для худоби. Сувора природа змушувала людей міцно триматися за відносини взаємодопомоги, природні для родового ладу.

Лише в пізніший час між синами й батьком або між братами стали проводитися розподіли спадкового володіння. Але й після розподілу землі та відокремлення індивідуальних господарств вільного користування ділянками одразу не виникало: людина, яка була змушена продати свою землю, була зобов'язана запропонувати купити її спочатку своїм родичам. Тільки в тому випадку, коли вони не могли або не бажали скористатися цією пропозицією, власник отримував право продати землю стороннім особам. Однак родичі могли й згодом викупити продану землю^[2].

Спочатку ж земля взагалі вважалася невідчужуваним володінням великої родини. Для бонду садиба його батька, в якій він народився, жив, працював разом із родичами і яку він залишав, помираючи, своїм дітям та іншим близьким людям, була мікросвітом, осередком всіх його інтересів. Його садиба називалася одаль, а сам він – одальманом. Але слово «одаль» – спадкова земля – значило давньоскандинавською мовою також «батьківщина». В уявленні скандинавів часів язичництва, світ людей був нічим іншим, як великою садибою: навколо неї лежав світ велетнів та страшних чудовиськ. Тому світ людей називали Мідґард (буквально: «Те, що розташовано в межах огорожі»), а світ велетнів та чудовиськ – Утґард («Те, що знаходиться за огорожею»). Людина й садиба були нерозривно пов'язані між собою. Цей зв'язок вважався священним.

Поблизу хутора й навіть у межах його огорожі розташовувалося поховання пращурів. Вважалося, що померлий продовжував своє життя в родові. Дітям охоче давали ім'я пращура, який нібито оживав у них, а його якості впливали на нового носія імені. Пращури охороняли сім'ю й господарство, від них залежала родючість. На пам'ять батьків та дідів споруджувалися камені з вирізаними на них рунічними написами. Усвідомленням тісного зв'язку поколінь родичів та важливої ​​ролі, яку померлі відігравали в долі нащадків, просякнуто ісландські родові саґи, які з винятковою ретельністю простежують родинні зв'язки ісландців не лише з найближчими, але й з віддаленими пращурами: для давніх скандинавів історія значною мірою була родоводом. Повага до старших – безумовний закон родового суспільства – поєднувалась з не менш загальнопоширеною зневагою до слабких. Нерідко старий, відчуваючи наближення часу, коли він стане безпорадним, шукав смерті в бою. Стародавні скандинави вірили, що така смерть відкривала перед ними ворота Вальгалли – потойбічної оселі полеглих зі славою воїнів.

Назви багатьох садиб, які беруть своє коріння з періоду, що передував походам вікінґів, свідчать про незалежність, заможність та високе суспільне становище їх власників, про благородну їх самосвідомість: «Прекрасний двір», «Будинок сильного», «Житло благородного», «Золотий двір», «Двір радості», «Багата оселя».

В мешканців садиб були свої божества та духи-покровителі, на честь яких приносилися жертви й влаштовувалися свята. Нерідким було поклоніння тваринам – коням та бикам. Під час святкових бенкетів вживалися м'ясо та кров коней. Дітородний орган жеребця слугував амулетом, який приносить плодючість. Старанне поклоніння духам будинку гарантувало благополуччя родини, вдалі пологи дружини та невісток, здоров'я дітей, приплід худоби, зростання посівів, щастя у всіх справах.

У середній частині будинку розташовувалось велике приміщення. Тут, навколо вогнища, відбувалися загальні трапези всіх членів сім'ї. Вздовж стін розташовувалися лави для домочадців, а біля зверненої на північ стіни височіло господарське місце, прикрашене стовпами з різьбленими зображеннями богів – заступників будинку. Почесне сидіння бонда – голови будинку – вважалося священним. Коли після смерті батька син сідав на його місце, це означало, що він вступив у права спадкоємця.

Разом з членами сім'ї в садибі жили раби та інші залежні люди й слуги, які допомагали по господарству, випасали худобу й виконували іншу важку та брудну роботу, брали участь в рибній ловлі. В кожного більш-менш вдалого господаря були залежні домочадці. Багатші господарі нерідко виділяли рабам та вільновідпущеним невеличкі ділянки й постачали їх інвентарем. Все населення будинку перебувало під беззаперечною та необмеженою владою його голови. Для такого самоврядного й відокремленого колективу не існувало іншого закону, окрім звичаю предків та волі батька. Він був наділений владою карати домочадців й визначати їх долю, від нього залежало, чи залишиться в живих новонароджена дитина. Між членами великої родини не було рівності. Поруч з дітьми, народженими у шлюбі й які володіли правом спадкоємності, в господаря могли бути діти від рабинь та наложниць, які таких прав не мали. Незаконнонароджені діти та бідні родичі, які існували на позиції нахлібників, відігравали чималу роль в господарському житті великої садиби поруч з рабами та слугами. Найчастіше заможні бонди віддавали своїх дітей на виховання до бідніших родичів або інших людей, в тому числі й вільновідпущених. Це була своєрідна форма заступництва сильним слабшого. Таким шляхом розширювалося коло спорідненості та взаємодопомоги, очолюване могутнім господарем.

Жінка перебувала під владою та заступництвом чоловіка: дівчина – під опікою батька чи родича, який заміняв їй батька; після заміжжя вона переходила під опіку чоловіка. Але будучи підпорядкованою чоловікові й нерівною з ним, зокрема в правах спадкування, жінка разом з тим не була приниженою та безправною. Їй належала велика роль: вона вважалася господинею дому. Саґи малюють постаті багатьох владних жінок, які тримали сім'ю в своїх руках й користувалися повагою жителів усієї округи. Володіла жінка й правом на розлучення, яким могла скористатися в разі зубожіння чоловіка, заподіяння їй образи чи негідної поведінки (наприклад, якщо він носив одяг, який нагадує одяг жінки). Подружня вірність дружин суворо охоронялася ревнивими та мстивими чоловіками, які посилено оберігали свою та сімейну честь: невірну чоловік жорстоко карав та відсилав до її родичів, які могли навіть продати її в рабство. Західноєвропейські хроністи стверджували, що в кожного скандинава нібито було по дві-три дружини, а у знатних їх було без числа.

У садибі всім знаходилася робота. Але молоді люди зі заможних родин мали можливість залишати батьківські садиби на літній час, вирушаючи за море в піратські й торгові поїздки. До настання зимових штормів вони поверталися додому, приносячи родині, окрім здобичі, повагу та славу в окрузі, новини про заморське життя й враження, незвичні для рутинного побуту на батьківщині. Взимку, коли роботи було менше, а зв'язок зі зовнішнім світом, й без того слабкий, майже зовсім переривався, мешканці садиби багато часу проводили біля домашнього вогнища, слухаючи розповіді про побачене та пережите в чужих країнах, оповіді про життя в старовину, легенди про богів та героїв, які нерідко походили з ери «Великого переселення». Як й інші народи, що жили родовим ладом, скандинави відрізнялися широкою гостинністю. Навіть ворога потрібно було нагодувати, якщо вже він прийшов у будинок.

Влітку життя помітно пожвавлювалося. Мешканці сусідніх хуторів частіше зустрічалися на загальних пасовищах, на зборах. Такі збори – тінґи – влаштовувалися для вирішення конфліктів та суперечок, що виникали між сусідами, для розслідування й покарання злочинів; на тінґах відбувалися в присутності свідків та поручителів майнові угоди. В кожному районі (гераді, сотні), межі якого встановлювалися самою природою, – в окремій долині, частині узбережжя, – існував свій тінґ. На ці збори чоловіки приходили озброєними. Приймаючи рішення, вони, як й стародавні германці, на знак схвалення потрясали зброєю.

Людина, яка мала претензії до іншої або звинувачувала її в злочині, повинна була з'явитися до будинку кривдника й викликати його на тінґ. Потім від садиби до садиби передавали стрілу – знак скликання тінґу. В призначений день, зазвичай на молодий Місяць або в повню, всі бонди, які проживали в одному районі, збиралися на відведеному для тінґу місці, наприклад на пагорбі або лісовій галявині, й вислуховували сторони та свідків. Місця зборів вважалися священними й перебували під охороною богів: кровопролиття чи інший злочин, скоєний тут, визнавалися святотатством та каралися особливо суворо. Нерідко в цих місцях знаходилося капище, відбувалися жертвоприношення та ворожіння.

Охоронцями звичаю були найповажніші та найстарші люди; звичай так й переходив з покоління в покоління, «споконвічність», старовина надавали йому сили та авторитету. В потрібних випадках охоронець звичаю викладав його на тінґові, в Ісландії знавець звичаїв так й називався «закономовець». Для того, аби виправдатися від обвинувачення, потрібно було принести очисну присягу разом з певною кількістю співприсяжників; кількість їх залежала від характеру та тяжкості обвинувачення. Іноді вдавалися до випробувань розпеченим залізом або киплячою водою й той, хто витримав випробування, вважався таким, що очистився від обвинувачення. Винних засуджували до сплати відшкодування відповідно до звичаю або за оцінкою знаючих людей. Найзлісніших злочинців карали вигнанням, таких негідників – «нідінґів» – вважали вовками, їх будь-хто міг убити.

Єдиною формою писемності в скандинавів до кінця XI ст. залишалися давньогерманські знаки – руни, які вирізьблювали на камені, кістках, дереві, зброї. Вони мали переважно магічне значення й законів ними не записували. Тому до пам'яті висувалися дуже великі вимоги. В пам'яті доводилося зберігати все, що треба було повідомити наступному поколіннєві. Угоди та домовленості укладалися при свідках, які були зобов'язані пам'ятати їх умови; після певного терміну ці умови підтверджувалися на тінґові чи повідомлялися тим, хто повинен був виконувати функції свідка згодом. Щоб пам'ять не зрадила, свідків зазвичай було декілька.

Людина, що звикла розраховувати тільки на свої сили та допомогу родичів зазвичай не зверталася по правосуддя до тінґу: піклуючись про дотримання честі своєї родини та роду, вона розправлялася з кривдником сама. Кровна помста була звичайним явищем. Прагнучи заподіяти кривдникові та його родові найбільшої втрати, нерідко вбивали того з родичів злочинця, хто користувався найбільшою повагою. Помста викликала помсту у відповідь, бо кров, за уявленнями, що панували в родовому суспільстві, змивалася тільки кров'ю. Якщо за родича не помстилися, на всю сім'ю та рід лягала печатка ганьби. Помста індивідуальна перетворювалася на помсту родову, яка залучала до своєї кривавої череди широке коло людей і тривала подекуди з покоління в покоління. Лише посередництво сусідів могло змусити ворогуючих скласти зброю й задовольнитися сплатою відшкодування. Ісландські саґи, які оповідають родові перекази та життєписи, сповнені розповідей про нескінченні криваві чвари між сім'ями та родовими групами як у самій Ісландії, так й у інших скандинавських країнах. Нерідко траплялося, що помста призводила до вбивства відразу великої кількості людей. Звичним було спалення будинку ворога з його мешканцями. Найбільшим нещастям, яке могло спіткати людину, у давніх скандинавів вважалося припинення роду або його занепад. Любов до дітей плекалася, крім природного батьківського почуття, свідомістю того, що вони – продовжувачі роду.

Суспільство ще не перебудувалося за класовим принципом, всі бонди – вільні люди, які володіли господарською незалежністю, вважалися рівноправними та повноправними, звичай, який мав силу закону, був для всіх один. Але на практиці панувало право сильного: хто мав більше родичів та залежних людей, був багатшим і впливовішими, той міг нав'язати свою волю сусідам й учасникам тінґу. Самовправство наймогутніших та найбагатших людей, які мали достатньо коштів, аби змусити рахуватися зі собою всіх оточуючих, вже тоді не знало меж.

Майнова нерівність скандинавів ще до ери вікінґів була доволі відчутною. Поряд зі заможними власниками, які володіли великими стадами, використовували в господарствах працю рабів та слуг, мали кораблі для торгових поїздок, існувало чимало бідняків, які насилу зводили кінці з кінцями в невеликих садибах. Зубожілим доводилося йти в служіння до багатих сусідів. Нерідко вільна людина, яка втратила власність й не мала можливості отримати допомогу від родичів, потрапляла в боргову кабалу й опинялася в становищі раба. Навколо великих та багатих дворів процвітаючих бондів на їхній землі виникали дрібні господарства орендарів і власників, які платили за користування ділянками частиною врожаю. Власниками ставали також раби та вільновідпущені. Таким чином, велике господарство в Скандинавії тих часів обростало дрібнішими. Раби та вільновідпущені, слуги та орендарі, численні родичі та нахлібники групувалися під владою «могутніх бондів», як їх з повагою, а часом й з острахом, називали оточуючі. Володіння «сильних людей» (стурманів) ставали центрами суспільного життя в окремих місцевостях, своєрідними ядрами соціального тяжіння для всіх слабших, бідніших та беззахисних: тут вони шукали заступництва та допомоги, за яку були змушені розплачуватися своєю незалежністю.

Мешканці сусідніх місцевостей, які належали до одного племені, подекуди об’єднувалися для спільного захисту від нападів й для дотримання порядку. Час від часу вони збиралися на обласний тінґ. Тут обговорювалися найважливіші справи, що мали спільний інтерес. Деякі язичницькі святилища були спільними для цілої області. Народні збори були важливим засобом спілкування населення, роздробленого на дрібні маленькі світки: на них дізнавалися новини, домовлялися про угоди й шлюбні союзи. Закономовлення не було відірваним від народного сказання; й те, й інше в очах народу мало однакову достовірність та значення. Зустрічі на тінґах сприяли поширенню саґ, які до XII-XIII ст. зберігалися в усній формі, пісень про богів та героїв, віршів та пісень скальдів.

Хоча тінґи в той період зберігали характер народних зборів, провідну роль на них відігравали найзнатніші та найвпливовіші бонди. З ними були пов'язані кревністю, властивістю, а нерідко й матеріальною залежністю багато учасників тінґу. Коли збори відвідував правитель області – конунґ або ярл – з ним від імені та за підтримки присутніх говорили знатні люди та «могутні бонди».

Таким чином, незважаючи на значну відокремленість хуторів та дрібних сіл, їх мешканців об'єднувало прагнення налагодити місцеве управління, охорону порядку та правосуддя; існувала спільність релігійних вірувань, культів та пов'язаних з ними свят. Необхідність захиститися від зовнішньої небезпеки, нападів з моря або на суші, змушувала мешканців піклуватися про створення укріплень, де вони могли б ховатися від ворога, й про організацію спротиву. Примітивні, переважно земляні та дерев'яні, з використанням каменю, укріплення, залишки яких розкидано в різних частинах Скандинавії, свідчать про те, що населення вживало спільних робіт з їх будівництва. Але в організації подібних робіт, й особливо при створенні спротиву, велику роль відігравали вожді, які стояли на чолі населення.

Знать існувала ще в стародавніх германців. На чолі родів та округів стояли старійшини, племена очолювалися «королями» та військовими вождями, до того ж останні під час війни користувалися широкою владою. Античні автори відмітили спадковий характер германської знаті: знатність, яку розуміють як родовитість, була приналежністю цілого роду або сім'ї, й лише з переліку осіб, які входили до складу цього роду та сім'ї, «вибиралися» ватажки племен й племінних союзів. Таких «королів» (у скандинавів вони називалися конунґами), ярлів та герсірів, згадують не лише пісні скальдів, найбільш ранні з яких відомі від IX ст. Свідчать про них й рунічні написи, починаючи з ери «Великих переселень». Правління знаті було повсюдним явищем, воно глибоко вкоренилося в суспільному житті скандинавських племен задовго до ери вікінґів. У VI-VIII ст. могутність знаті ще більше зміцнюється.

Значними свідоцтвами цього можуть слугувати «князівські» кургани та багаті поховання правителів Уппланду (в Середній Швеції), що підпорядкували своїй владі племена свеїв, й серед них – найбільший «курган Оттара», що датується V-VI ст.^[3] В Південно-Східній Норвегії розташовано найбільший курган Північної Європи – Ракнегауґен. Поперечник його – 100 м., висота - 15 м. Перш, ніж насипати курган, будівельники звели споруду з колод. З цією метою вони винищили великий сосновий ліс. Дослідження річних кілець використаних при цьому дерев показало, що всі вони були спиляні протягом одного року. При зведенні кургану було проведено й земляні роботи великого масштабу (в загальній складності було насипано близько 80 тис. кубометрів землі). Припускають, що в цих роботах брали участь приблизно 500 осіб, тобто чоловіче населення великого району. Напевно, курган був зведений за наказом могутнього вождя. Поховання в кургані не виявили: він служив не місцем поховання, а монументом, що увічнює пам'ять «князя». Археологи відносять Ракнегауґен до VI ст.^[4] Перекази оповідають, що в шведському Уппланді та в Південно-Східній Норвегії у той період правила династія Інґлінґів, до яких згодом зводили свій рід конунґи Швеції та Норвегії.

Коли набагато пізніше, наприкінці X ст., представник французького короля запитав данських вікінґів, загін яких грабував Північну Францію, про ім'я їхнього пана, вони відповідали: «Нема над нами пана, бо всі ми рівні!» Цю горду відповідь часто наводять як доказ збереження демократичних порядків не лише в Скандинавії, а й у війську вікінґів. Дійсно, панів у французькому розумінні, тобто феодальних сеньйорів, які вимагали служби та вірності від своїх васалів за подаровану їм землю, в скандинавів у X ст. ще не існувало. Але не було серед них й рівності: знать височіла над іншим населенням, яке бачило в ній своїх ватажків та корилося їй.

Знатні люди відігравали провідну роль у військовій справі. Вождь стояв на чолі спротиву, який складався з усіх боєздатних чоловіків. Слово «герсір» (hersir), що позначало вождя, походить від давньоскандинавського herr – військо, народ. Бути вождем племені, народу, означало очолювати військовий спротив. Під час війни вождь користувався необмеженою владою. Він постійно вимагав від підлеглих йому мешканців зберігати в ладі необхідну зброю. Існувало поняття «народна зброя», тобто зброя, яку повинна була мати кожна вільна людина. До її складу входили бойова сокира або меч, спис, лук зі стрілами, щит. Оскільки війна часто-густо йшла на морі, в прибережних водах, були потрібні кораблі й населення було зобов'язане на свої кошти, в складчину, будувати та споряджати бойові кораблі, поставляти провіант й служити на них. В еру вікінґів мешканці приморських районів Швеції, Данії та Норвегії були організовані в «корабельні округи»; від кожного виставлявся повністю споряджений військовий корабель з командою.

Вождь був оточений дружиною, в яку входили молоді люди, які шукали здобичі та слави. Такий вождь міг захистити одноплемінників від ворогів та захопити нову територію для поселення. Відносини в дружині вибудовувалися аж ніяк не на засадах рівності, як може здатися зі слів данських вікінґів («Всі ми рівні!»): дружинники приносили вождю присягу вірності, порушення якої покрило б їх вічною ганьбою, отримували від нього меч та іншу зброю, коня й частку здобичі, натомість вважали його своїм паном. Слово «herra» – пан – зустрічається вже в найбільш ранніх піснях скальдів для означення ватажка дружини. Те, що Тацит писав про давніх германців: «Вожді б’ються за перемогу, дружинники – за вождя», – повністю відповідає й скандинавським дружинам. Повернутися з бою, в якому загинув вождь, було ознакою боягузтва – однієї з найганебніших вад, з точки зору варварів. Дружина повинна була захищати вождя, служити йому й загинути в бою разом з ним, якщо військова вдача йому зрадила. Дружинники служили ватажкові також у його садибі, де вони жили. Деякі дружинники називалися «свейнами» – це були зброєносці та слуги, зобов'язані стояти за столом, коли бенкетували вождь та старші дружинники, й подавати їм питво та їжу. Влада вождя над дружинником, поки той залишався з ним (він міг бути відісланий з дружини або піти сам, з дозволу вождя), була надзвичайно великою.

Плем'я, на чолі якого стояв вождь, який спирався на дружину, частково утримувало його та воїнів за свій рахунок. Ще стародавні германці приносили вождям подарунки у вигляді худоби та земних плодів. З плином часу ці дари неминуче втрачали добровільний характер й перетворювалися на данину або прогодування, яке всі домовласники зобов'язані були надавати вождю. Садиби конунґів та герсірів слугували місцем, куди населення звозило продукти для вождя та його почету. Такі побори називалися вейцлою, тобто прогодуванням, частуванням, бенкетом^[5]. Вождь, який володів кількома садибами, розташованими в різних частинах очолюваної ним області, роз’їжджав цими дворами та годувався разом зі своїми людьми за рахунок підношень. Прогодувати багатолюдну дружину могутнього конунґа або герсіра було нелегко, населення нерідко бачило в цих обов'язках серйозний для себе тягар. Для того, щоб не виснажити ресурси жителів та не викликати у них невдоволення, вождям доводилося частіше переїжджати з однієї місцевості в іншу, ніде не затримуючись надовго, або відправлятися по здобич до сусідів чи за море. Коли ж вони намагалися скоротити раціон дружинників, ті не приховували невдоволення. Здавалося природним, що вождь щедрий на частування, як й на персні та ​​гривні, які він дарував своїм наближеним. Скальди часто-густо називали вождя «той, хто роздає золото», «щедрий на персні».

Основою могутності знаті була й її провідна роль у релігійних справах. Знатні особи охороняли храми, відали обрядами та жертвопринесеннями. Оскільки ж ворожіння та релігійний ритуал безпосередньо пов'язувалися зі вчинками людей (залежно від передбачення виступали в похід або залишалися вдома, чекали врожаю, вилову риби, приплоду худоби тощо), то контроль знаті над культом переростав у її контроль й над іншими сторонами життя населення. Приносячи жертви, вождь сприяв достаткові населення. В одній зі саґ розповідається, що після того, як норвезький ярл Гакон став «приносити жертви наполегливіше, аніж це робилося раніше», «незабаром покращився врожай і знову з'явилися хліб та оселедець, процвіла земля». Відправляючи культ, знатні люди ставали в очах населення в тісніших, інтимніших стосунках з божественними силами й самі набували значення обранців або нащадків богів^[6]. Конунґи давніх скандинавів вели своє походження від язичницьких богів. Королівська влада, що формувалася в них у еру вікінґів, набувала сакрального характеру задовго до появи на Півночі християнства.

В особі конунґа, за уявленнями того часу, втілювалися добробут та щастя його народу. Не лише жертви, які він приносив, й обряди, ним звершені, а й сам він був джерелом вдач та успіхів одноплемінників. У роки правління конунґа, «щасливого на врожай», в країні добре родилися земні плоди, телилися корови та вівці, до берегів приходили великі косяки риб, не було стихійних лих, не нападали вороги й «був мир добрий». За «нещасливих» конунґів усе йшло погано. Коли на святкових бенкетах пили за «добрий рік» (тобто за хороший врожай та усілякий приплід) й за конунґа, то, по суті, дбали про одне й те саме. За повір’ям, після смерті одного з конунґів Східної Норвегії, якого вважали «найщасливішим на врожай з усіх конунґів», знать розділила його тіло на частини, які мешканці чотирьох різних районів поховали у своїх землях, «й думалося їм, що можна сподіватися на врожай».

Подібні уявлення про конунґа та знать як про носіїв виробничої магії сприяли їх піднесенню та посиленню їх суспільного впливу. Як й у інших народів на відповідній стадії розвитку, в скандинавів, зокрема у шведів, склалися легенди про те, що у важкі для народу роки конунґів приносили в жертву, якщо жодні інші жертвопринесення не допомагали повернути країні добробут.

Але провідне становище знаті в суспільстві визначалося не лише її роллю в захисті території та в контролі над культом. Вожді, що стояли на чолі дружин, воювали між собою, зі сусідніми племенами, здійснювали походи в інші країни, займалися морським розбоєм. Захоплена здобич: дорогоцінні метали, прикраси, тканини, одяг, зброя та начиння з багатших країн, полонені, яких вони продавали або перетворювали на своїх рабів, – слугувала найважливішим джерелом їх збагачення. Родова знать давніх скандинавів не утворювала, звісно, класу великих землевласників, який в ті часи інтенсивно розвивався в Європі. Земля не була головним її багатством. Худоба, раби, кораблі, зброя та інші багатства, якими вони могли обдаровувати дружинників та наближених, – такі основні матеріальні джерела громадської могутності конунґів, ярлів, герсірів. До них стікалися юнаки та молодь, які жадали слави та пригод; незаможні та малозабезпечені шукали в їх садибах притулку й харчування, сусіднє населення бачило в них своїх покровителів та захисників, й у той самий час нерідко побоювалися насильства та вимагань з їхнього боку.

Торгові люди, шлях яких проходив повз володіння знатної людини, також поспішали розташувати її на свою користь, бо в її владі було пограбувати їх або, навпаки, сприяти торгівлі. Повідомлення саґ, вивчення місця розташування садиб могутніх вождів того часу показують, що свої двори вони нерідко зводили саме в таких місцях, де пропливали купецькі кораблі: на островах, мисах, що видавалися в море, у протоках або гирлах фьйордів. Контроль над торгівлею був важливим джерелом збагачення скандинавської знаті. Власники великих садиб в Північній та Північно-Західній Норвегії з покоління в покоління тримали в своїх руках надзвичайно прибуткову морську торгівлю на Півночі з населенням Фіннмарка. Цей шлях так й називався «фінським шляхом», ним везли товари, виміняні в фінів та саамі, й зібрану з них данину: хутро, шкіру, пташиний пух, який надзвичайно цінувався не лише в Скандинавії, а й далеко за її межами. Ця торгівля була нерозривно пов'язана з розбоєм, і левова частка доходів діставалася представникам знаті, яка контролювала «фінський шлях».

Один з таких, Оттар із Галоґаланду, області Північної Норвегії, який побував наприкінці IX ст. в Англії, розповів королю Альфредові про свою батьківщину й життя там. Альфред записав цю розповідь, яка являє першу за часом з наявних у розпорядженні історика характеристику могутньої людини зі Скандинавії, свого роду моментальну його фотографію (хоча й таку,  що дійшла в копії X ст.). Оттар жив за Полярним колом, північніше від нього, як він казав, ніхто з норвежців не селився, лише подекуди там траплялися саамі, яких норвежці називали фінами. Оттар володів великими стадами худоби, особливо багато було в нього оленів. Орної землі в нього було небагато. Значну роль у його господарстві, мабуть, відігравали морський промисел та полювання. «Але найголовнішим його скарбом була данина, яку йому платять фіни». Вона складалася з хутра куницевих, хутряного одягу, оленячих та ведмежих шкір, пташиного пера, китового вуса, корабельного канату, на виготовлення якого йшли моржеві та тюленячі шкіри. Торгові поїздки Оттар здійснював на схід аж по Біле море, в країну Б’ярмію, у протилежному напрямку – плавав до Англії та Південної Данії.

Основою багатства та могутності середньовічних феодалів була нерухома власність, земля. Багатства скандинавської родової знаті складалися в першу чергу з рухомого майна. Те, що родова знать жила більше військовою здобиччю, аніж за рахунок експлуатації місцевого населення, й те, що вона не була тісно прив'язана до землі, сам характер її багатства та спосіб його надбання, робили скандинавську знать надзвичайно мобільною, «легкою на підйом», готовою відправитися в далекі походи для захоплення здобичі й навіть переселитися в інші країни.

Навколо знаті групувалися не лише елементи суспільства, які безпосередньо залежали від неї або були пов'язані з нею своїми матеріальними інтересами (дружинники, нахлібники, домочадці, данники, раби, вільновідпущеники), але й ширші кола населення, які зберігали особисту та економічну самостійність, однак потребували її захисту та керівництва. В одній з пісень «Старшої Едди», відомої під назвою «Пісня про Ріґа», оповідається про створення людей богом Ріґом-Геймдаллєм. Спершу він відвідав убоге житло Прабаби та Прадіда. Тут був народжений від Ріґа Раб-Трель й від нього пішов рід рабів. Потім Ріґ приходить до будинку Баби та Діда, й зачатий Ріґом Карл став пращуром роду хліборобів – бондів. Нарешті, в хоромах Матері та Батька від Ріґа народився Ярл – військовий ватажок, знатна людина, нащадком якого був юний Кон (конунґ).

Знать, вільні хлібороби та раби – такий склад суспільства в поданні давніх скандинавів. Автор цієї пісні бачить відмінності між трьома соціальними прошарками перш за все в заможності: Трель мешкає в хатині, їсть грубу їжу та займається важкою та брудною роботою; Карл володіє скромним будинком й обробляє ділянку землі, тоді як Ярл присвячує своє дозвілля військовим звитягам, полюванню, бенкетам та іншим, належним його знатності й шляхетності, розвагам. Але укладач пісні, на противагу благовидості бонда та його дружини й красі та вишуканості манер знатних людей, на боці яких всі його симпатії, підкреслює убозтво та неохайність рабів. Їх він зневажає: діти Трель наділені іменами, які являють собою образливі прізвиська. «Пісня про Ріґа» збереглася в пізнішому записі, але соціальна структура, змальована в ній, є доволі архаїчною. Тому існують підстави для припущення, що «Пісня» бере свої витоки з ери вікінґів. Ярл та його син Конунґ – типові воїтелі, вікінґи, оточені дружиною, які здійснюють заморські експедиції.

Мобільністю відрізнялися не лише представники знаті, але й частина простого населення. Адже життя стародавнього скандинава часто-густо було найтіснішим чином пов'язане з морем. Молодь покидала батьківські садиби та вирушала в інші області або за межі країни – у воєнні та торгові поїздки. Найзаможніші господарі мали власні кораблі, в бондів скромнішими були човни. Нерідко кілька бондів будували корабель спільно й вирушали у плавання: мисливцеві, китобоєві, рибалці, та й скотареві потрібно було збувати свою здобич.

В обставинах глибокого зламу традиційних стосунків власності та всього укладу суспільства існувало скільки завгодно соціально невлаштованих елементів, схильних до будь-якої авантюри. Оповідаючи про цей час, великий ісландський історик початку XIII ст. Сноррі Стурлусон писав, що тоді в Скандинавії існувало багато «морських конунґів», які не мали власних земельних володінь та даху над головою: всі їх піддані входили до дружини й охоче відправлялися за море по здобич.

В еру вікінґів, підготовлену всім попереднім розвитком скандинавського суспільства, у військові походи та піратські набіги, в далекі плавання незвіданими морськими просторами, в торгові поїздки до інших країн, нарешті, у переселення на нові землі втягувалися значні маси мешканців Данії, Норвегії та Швеції – вихідці з різних соціальних прошарків. Ера вікінґів – ера широкої експансії скандинавів, що набувала найрізноманітніших форм. Причини її також різноманітні. Очевидно, безліч різноманітних факторів штовхала людей на те, аби покинути землю предків й переселитися за море, або на ведення насиченого пригодами життя вікінґів, яке обіцяло славу та здобич, але разом з тим було сповнене небезпеками та ризиками.

По-перше, до цього часу мешканці Скандинавії відчували нестачу в землях, придатних для землеробства та скотарства. Деякі сучасні вчені піддають сумнівам існування земельного голоду, але дослідження топоніміки та скандинавських поселень давно вже дали низку підтверджень цього факту. Ще в V-VI ст. населення всередині півострова почало проникати в раніше порожні райони. При цьому багато колишніх селищ та садиб було покинуто. VII-IX ст. розпад господарств великих сімей набрав широкого розмаху, що вказує на зростання населення та створення всередині будинкових громад прихованого перенаселення. З цією ж обставиною, вірогідно, пов'язане й значне збільшення числа поховань в різних районах Скандинавії на початку ери вікінґів. Нарешті, масова еміграція з країн Півночі в інші країни вже в еру вікінґів й заселення данцями та норвежцями цілих областей Англії, Ірландії, Північної Франції, островів Північної Атлантики не можуть бути пояснені, якщо не визнати наявності надлишкового населення в тодішній Скандинавії^[7]. Звичайно ж, надлишок населення був викликаний не поширеним у скандинавів багатоженством, як вважали деякі історики. За відносно низького рівня сільського господарства, яке носило екстенсивний характер, нестача землі могла стати загрозливою. Німецький хроніст другої половини XI ст. Адам Бременський писав про норвежців, що на морський розбій їх штовхає бідність батьківщини, вона-то й жене їх по всьому світові. В еру вікінґів земельний голод призвів до того, що внутрішня колонізація, яка набула широкого розмаху (дані археології свідчать про те, що саме в цей період в Скандинавії набуває широкого поширення залізо; поява великої кількості залізних сокир та інших знарядь була необхідною умовою для розчищення нових земель), знайшла своє продовження у зовнішній експансії скандинавів. Багато бондів забирали зі собою сім'ї та начиння й відпливали за море. Невідомо, скільки їх при цьому загинуло в бурхливих північних водах. Але прагнення покинути сувору батьківщину, де вони часом голодували, й переселитися в країни, в яких «з кожного стебла крапає масло», як віщали перші колоністи Ісландії, бажаючи залучити туди з Норвегії нових переселенців, привело в рух значні верстви бондів. Голод та потреба, пошуки нових родючих полів та ситих пасовищ гнали за море багатьох й багатьох скандинавів.

По-друге, й ці обставини особливо підкреслюються сучасними дослідниками^[8], розвиток торгівлі, що почався знову-таки набагато раніше за еру вікінґів, довело частину населення Півночі до тіснішого й постійного стикання з мешканцями інших країн і познайомило їх з багатствами народів, що випередили скандинавів на шляху матеріального та культурного розвитку. Це спілкування сприяло піднесенню торгівлі та мореплавання в скандинавів, появі в них перших значних торгових центрів (Бірка, Гедебю тощо) й стимулювало прогрес у техніці суднобудування. Мореплавання не було новиною для них, але в зв'язкові з новими потребами відбулося удосконалення форми та оснащення кораблів, які вони будували. В свою чергу, поява швидкохідних та стійких в бурхливому океані кораблів, з вітрилами й глибоким кілем, відкрило перед північними мореплавцями широкі перспективи та дозволило покінчити зі замкнутістю, в якій вони жили до ери вікінґів.

По-третє, родова знать та верхівка бондів, що відігравали важливу роль у суспільному житті скандинавських племен ще й у попередній період, в нових умовах неминуче повинні були досягти найбільшої могутності та впливу. Можливості для проникнення в сусідні країни, створені ще до початку ери вікінґів, відкрили перед скандинавською знаттю широкі перспективи для збагачення та політичного посилення. Захоплення здобичі, коштовностей та рабів, пожвавлення торгівлі й мореплавання були справою в першу чергу знаті. Походи вікінґів у найрізноманітніших їх проявах й на усіх їх стадіях очолювалися знатними та родовитими людьми. Поховання та скарби свідчать про те, які величезні багатства накопичило багато знатних норманів у той період в результаті прямого розграбування, збору данини та в процесі торгівлі. Розпад родового ладу в скандинавів, як й у інших народів, супроводжувався зростанням войовничої знаті, для якої експансія в інші країни й агресія були засобами збагачення та зміцнення своїх позицій серед власного народу.

Політична слабкість сусідніх країн, які роздиралися VIII та IX ст. внутрішніми чварами та усобицями, робила їх легкою здобиччю норманів. Успіхи вікінґів були викликані не лише їх високими бойовими якостями й не їх численністю, яку вкрай перебільшено в усіх західноєвропейських джерелах. Великою мірою вони пояснюються неорганізованістю та неузгодженістю дій їх супротивників.

Нарешті, посилення влади конунґа, що ознаменувало початок політичного об'єднання в скандинавських країнах, вело до загострення боротьби в середовищі знаті. Тій її частині, яка не бажала прийняти нові порядки та підкоритися конунґові, доводилося покинути батьківщину й вирушити на чужину. І навпаки, нестійкість королівської влади в скандинавських країнах у початковий період експансії давала вікінґам можливість безкарно «господарювати» й на батьківщині, й за її межами. Далі ми побачимо, наскільки тісно було пов'язано напади вікінґів на інші країни з подіями, що відбувалися у них на батьківщині.

Таким чином, передумови походів вікінґів складалися поступово протягом тривалого часу. Деякі з них необхідно розглянути детальніше.

Примітки:

[1] Hagen A. Studier I jernalderens gårdssamfunn // Universitetets oldsaksamlings skrifter. Bd. IV. Oslo, 1953;

Petersen J., Gamle gårdsanlegg i Roland, Bd. I-II. Oslo, 1933, 1936;

Hatt G. Oldtidsagre // Det kongelige Danske Videnskabernes Selskab. Arkeologisk-Kunsthistoriske Skrifter. Bd. II. Nr. 1. København, 1949;

Hatt G. Nørre Fjand. An Early Iron-Age Village Site in West Jutland // Arkaeologisk-kunsthistoriske Skrifter utgiven af Det Kongelige Danske Videnskabernes Selskab. Bd. 2. №2. København, 1957;

Viking – Age settlements in Western and Central Jutland. Recent excavations // Acta Archaeologica. V. 50. 1979. Copenhagen, 1980.

[2] Гуревич А.Я. Большая семья в Северо-Западной Норвегии в раннее средневековье // Сб. «Средние века». Вып. VIII. М., 1956.

[3] Lindqvist S. uppsala högar och ottarshogen. Stockholm, 1936;

Åberg N. Vendelgravarna och Uppsala högar i deras historiska miljö // Fornvännen, 1949, S. 193-204.

[4] Vårt folks historie. bd. I. Oslo, 1962, s. 242-244.

[5] Steinnes A. Husebyar. Oslo, 1955;

Гуревич А.Я. Древненорвежская вейцла // Научные доклады высшей школы: Исторические науки. 1958. №3.

[6] Piekarczyk S. O spoleczenstwie i religii w skandynawii VIII-XI w. Warszawa, 1963.

[7] Martens I. Vikingetogene I arkeologisk belysning // viking. Bd. XXIV. 1960. S. 112-113.

[8] Brøndsted J. Vikingerne. København, 1960. s. 23; roesdahl e. The Vikings. L., 1991. P. 189-191.